Thread by @lasgee2

як добре, що еван і барті не вміють закохуватися

еван застібає сорочку, сидячи на краю гуртожицього ліжка, і глибоко вдихає, намагаючись впустити в стиснуті легені якомога більше повітря

барті позаду все ще розчервонілий і оголений, відхиляється на спинку й ліниво закурює.

– куди ти знову поспішаєш?

(виблювати свої легені)
еван давить слова в горлі і мовчки кривить плечем, взуваючись.
махає на прощання двома пальцями і йде з кімнати.

еван затискає рота рукою і схиляється над раковиною найближчої до слизерину вбиральні.
(в гуртожитку не можна)

в гуртожитку завеликий шанс, що побачить барті.
або реґулус.
але на реґулуса похуй, бо він сам давиться ліліями. (еван майже впевнений, що це реґулус його і заразив).

він схиляється над раковиною і кашляє гучно й довго, намагаючись утримати всередині хоча б вечерю.

і заздрить реґулусу вкотре. бо у нього ніжні водянисті лілії.
а у евана йобані шипасті троянди.
еван ненавидить троянди.

бо лілії то улюблені квіти джеймса поттера.

а барті це збірка кліше та стереотипів, і, звичайно, які ще в нього могли бути квіти.

він постійно вийобується, трансфігурує червоні, білі, чорні троянди перед черговою дівчиною, і ті завжди роблять вигляд, що вражені.

(роблять вигляд, бо бачать, що барті насправді це ходячий набір проблем із зобов'язаннями, а його красиві слова й жести не більше, ніж фасад)

еван знає, бо йому барті троянди ніколи не трансфігурував
(не дуже й кортіло)

йому барті стискав зап'ястя міцно-міцно, притискаючи до ліжка, і кусав за загривок. а опісля завжди викурював цигарку тремтячими пальцями й губами, і робив вигляд, що йому цікаво, куди еван завжди йде.

барті не джентельмен і не романтик.
йому похуй на цих дівчат, на евана й на все інше.

просто барті крауч настільки відточив свою майстерність у створенні троянд, що вони зрештою дістались легень евана розьє, вкріпились там коренями й шипами, і покидати не збиралися.

еван спльовує кров із рота й мружиться, бо пелюстки неприємно налипли до роздряпаного горла, і доводиться лізти й виймати їх пальцями.

йобаний, блять, реґулус, що закашлявся своїми ліліями у їх ванній кімнаті, й заразив евана, який випадково їх торкнувся.

йобаний, блять, барті

"тебе звати еван розьє? я чув про вашу родину, у вас гарне прізвище, квіткове"

одинадцятирічний барті в купе потягу тисне йому руку своїми худими пальцями і веснянки на його щоках рухаються разом із посмішкою.

"квіткова хвороба? що за нісенітниця?"

тринадцятирічний барті сміється і еван киває у відповідь, бо ну правда, що за нісенітниця. люди не помирають від кохання.

"немає нічого поганого, щоб бути просто друзями, але іноді цілуватись, правда ж?"

п'ятнадцятирічний барті тягне його до себе за обличчя, притискає, і цілує довго-довго. а наступного дня йде на побачення із серсі ґрінграсс.

"вибач"
каже п'ятнадцятирічний реґулус, коли еван вперше дістає з рота червону пелюстку.

"ти мовчиш про мене, а я мовчу про тебе"

еван киває крізь стиснуті зуби, бо якщо хтось дізнається, їх обох заберуть зі школи й ізолюють в мунго.

"знаєш, я не думаю, що вмію кохати. це просто, напевно, не моє"

шістнадцятирічний барті вдягає штани й поправляє скуйовджене волосся.

"розумію"

еван розуміє, бо він теж кохати не вміє. бо ось це – не кохання. це бридко і до блювоти боляче.

еван витирає обличчя рукавом мантії, глибоко вдихає, випробовуючи легені, і поправляє краватку.

змиває пелюстки в раковину, перевіряє все декілька разів, бо шкода буде, якщо хтось ще заразиться.

наче евану не похуй.

еван всеодно наступного вечора пустить барті до свого ліжка, здригнеться під його руками й так само роздиратиме горло трояндами опісля.

а потім на слова "як добре що ми не вміємо кохати, правда, ев? одні проблеми від цього"
знову посміється і кивне.

коли перед очами миготить зеленим, еван кидає останній погляд на барті.

секунда перед тим, як закляття з палички муді вдарить його у груди, стає вічністю, і евану приходить дурна думка

"а що, життя правда проноситься перед очима за секунду до смерті?"

у евана перед очима лише шалені очі барті.

і він раптом усвідомлює, що так. життя дійсно перед очима проноситься, бо все його життя – це тупі троянди барті.

а ще його теплі руки, дурні веснянки, купа його дівиць, ідіотських жартів і невміння по-простому, по-людяному кохати.

еван падає на землю, і з останнім повітрям в його легенях через горло вилітають пелюстки троянд.

зрештою, еван підписав собі смертний вирок вже тоді, коли потис руку усміхненому хлопчику в купе гоґвортс-експресу майже десять років тому.

барті коштував йому життя, буквально.

як добре що еван і барті не вміють кохати.

бо барті задихається, стискає обличчя мерця у власних долонях і торкається пальцями вологих пелюстків своїх улюблених, блять квітів.

а наступного дня після похорон згинається в приступі кашлю і дістає з рота знайомі червоні пелюстки.

зрештою, еван, здається, все ж таки любив троянди.

але зізнаватись барті більше нема кому.

#роузкіллер #укрфф

@uamarauders @ukrfanficshn @harrypotter_ua 🤭💜