Thread by @SymorozOfficial

Сьогодні рівно 10 місяців з мого поранення. Рівно 10 місяців як життя перемогло смерть… За цей час я пройшов великий шлях. Вирішив написати хронологічний тред цієї історії:

Це сталося 20 жовтня 2022 року на кордоні Донецької та Луганської областей за населеним пунктом Торське близь Дібрової неподалік населеного пункта Кремінна. Наш підрозділ виконував бойове розпорядження. Висувались на нові бойові позиції на нуль, звідти мали просунутись далі та закріпитись на нових позиціях ворога.

Я сів за кермо Nissan Navara оскільки, за день до цього я вже виходив на нуль на цьому авто і хоч трохи знав специфіку доріг та місця, де працює ворожий міномет. На деяких ділянках підори працювали мінометом з 2-3 км. Близько 6 ранку ми почали рух. Дуже важка дорога з лісових пісків, це уйобіщне місце поетично прозвали «Шервудським лісом». Треба постійно тримати газ та їбашити кермо, яке постійно хоче викинути тебе з дороги. Проїхали Торське - останній населений пункт, де між зруйнованими будинками були ще хоч якісь цілі хати.

Сіра зона. Це нещодавно деокупована територія в результаті контрнаступу наших військ. На території, якою ми рухались ще декілька тижнів тому стояли регулярні війська рф і це був їхній тил. Зараз тут спокійно гуляли ворожі ДРГ. Вузька дорога. Ми їхали чітко в колії, багато підірваної техніки, поруч валялись колони дерев, які б і не дали на цьому місці рухатися інакше. Моїм переднім водійським колесом машина наїхала на підорську ТМку (протитанкова міна). Підрив…

Це класична міна, якою мінують дороги. В цьому місці дорога була замінована. Я не буду давати оцінку діям командування, які вочевидь поспішили з такою операцію без належної розвідки та виходу групи саперів. Не буду, бо це війна і так, це все зайняло більше часу і відповідно створило б інші проблеми при зайняті ворожих позицій. Але на місці підриву сапери розкопали ще три міни…

Темнота. Сон. Мозок, який панікує, що він не давав розпоряджень спати, а значить відбулась хуйня. Приходжу до тями. Був в броніку та касці. Обличчя все в крові від поцілунку мотора. Нічого не бачу і перші думки, що втратив зір. Все це різко забувається. Адський біль в ногах, відчуваю як виливається кров. Це міна відірвала мої обидві ноги, поламала обидві руки. Від поцілунку мотору зламало ніс, зуби, лицеві кістки та щелепу. Сильно попекло пальці на правій руці. Починаю кричати від болю, вирубаюсь. Знову приходжу до тями, вже не реагую на адську біль, починає працювати адреналін, мозок починає паніку «роби сука щось ми зараз помремо в цьому йобаному лісі». Переламані руки не реагують на рухи, заїбісь думаю… Короче сиджу як паралізований лох і розумію, що вихід тільки кричати. Волаю на весь ліс пару хвилин. Нуль реакції. Заїбався. Починаю знову волати і сили вже покидають… Нарешті підбігають пацани, чую слова «ахууууєть», розумію, що це вони не через машину… Далі кажуть «братику ми допоможемо». Їх повикидало з машини. Всі відносно цілі. «Байкал», який сидів справа від мене отримав теж від міни. Йому попекло обличчя, зломало ніс, осколки залетіли під око та були в міліметрах щоб забрати в нього зір. Я знову вирубаюсь…

Приходжу до тями біля машини, вкотре очкую, що ніхєра не бачу, але панікувати немає часу. Наш бойовий медик взводу Ваня Микулин (на фото), який сидів позаду мене, вилетів з машини і отримав контузію. Він підбіг до мене і ще в машині наклав турнікети на нижні кінцівки. Далі пацани прибрали мотор, бо мене затиснуло. Дістали та поклали біля машини. Ваня сказав, що я дуже важкий і треба шукати транспорт. Враховуючи, що ми дуже «елітний спецпідрозділ» звʼязку у нас не було, нашими внутрішніми раціями можна тоді було тільки розбити їбало комусь в красивих погонах, але це вже такоє… Хлопці прийняли правильне рішення бігти шукати транспорт, бо до стабілізаційного пункту з нашої точки близько 20 км, нести мене пішки через ліс, це явна смерть і добре, що хлопці це розуміли.

Охороняти мене від собак залишився «Шутнік», який тепер їбашить підорів в мінометці однієї з новостворених бригад. Каже, що Ваня натякнув, що скоріше за все я усе. Але тут я знову приходжу до тями і починаю дойобувати накласти турнікет на праву руку. «Шутнік» ще раз оглядає мою руку і таки бачить, що в одному місці є осколок, кровотеча з того місця не критична, але їбанув турнікет, най щоб я не зайобував. Вирубаюсь, починається якась хуєта з думками про «заслужений відпочинок» і якась уйоба шепоче «та ти заслужив», розумію, що це найобка і знову прокидаюсь.

Через приблизно 15 хвилин підрулюють хлопці, вони по дорозі зустріли наших сусідів - десантників 81 ОАеМБр, які теж їхали з евакуації. Обережно підкотились та погрузили мене з «Байкалом» та погнали на евакуацію. По дорозі перегрузились в евак, який приїхав забирати «Стафа», який ранком отримав кулю по пузу, був тяжкий (живий все добре, не захотів списуватись, далі воює). Менше ніж через годину після вибуху я був на стабілізаційному пункті. Сказати, що це диво - нічого не сказати…

На стабілізаційному пункті (місцерозташування якого з міркувань безпеки не уточнюю, бо там досі рятують наших пацанів) мене почали фарширувати - трахіастома, кисень, кров, крапельниці ну і ось всі ваші медичні приколи. Звідси мене оперативно грузять в реанімобіль з екіпажем іноземних медиків і ми швиденько рушаємо на Краматорськ через їбучий пантон Сіверського Донця. За пару годин я був на операційному столі лікарні Краматорська. Тут мене вперше побачив батько з яким я служив в одному батальйоні. Добре, що тут я не приходив у свідомість, бо тіп був на нервах…

В Краматорську я побув пару годин, далі реанімобіль та евакуація в критичному стані в Дніпро. Перші години я тримався непогано, вже на підʼїзді до Дніпра організм почав підздавати - температура 40,6 та падіння тиску. Привезли в Дніпро у лікарню імені Мечникова пізно ввечері, стан критичний, самостійно вже не тримав тиск. І тут основний ризик був в тому, що мене було потрібно невідкладно оперувати, а от організм був мʼяко кажучи не в тому стані.

Прокинувся на операційному столі, біль… не можу нічого сказати через трубку в горлі, нарешті мене помітили - «ви чуєте нас?» - питає директорським голосом лікарка. Киваю на кіпіші. Далі топ фраза «давай єму наше зєліє))» - каже лікарка анестезіологу. Звичайну анестезію в моєму стані давати було не можна. Ну далі у мене почалися вертольоти, потім озеро з риболовлею. Кажу собі «Олег, це ж не по справжньому, це від препаратів», відповідаю собі «Та я знаю, рибу не лякай тіко». Ну короче це наркота була…

Нарешті нормально прокидаюсь, бачу на одне око, інше сильно вдарене, там кровотеча тому нічого не бачив, зараз вже краще, але зір впав у два рази. Радію як дитина, що бачу. Далі дивлюсь, що є руки хоч і в гіпсах всі, думаю ну супер, але значить я тут не через руки. Підходить лікар і каже те, що кажуть в таких випадках. Лежу, на емоції тупо немає сил. Радію, що бачу… Підійшов батя, пояснив, що сталося. Сказав, що мама з Владою їдуть вже сюди. Я відверто почав нервувати якою буде їхня реакція.

Далі @YV_Levchenko привіз мою маму та кохану. Все сімейство під вечір 21 жовтня було в зборі. Батя получив максимально не заслужених піздюлєй від мами, бо ми, коли їхали на схід, за моєю ініціативою сказали їй, що поїхали на навчання в Дніпропетровську область, ну тобто набрехали, напиздюнькали, ну сказали неправду розумієте. Мама зайшла в палату і була мега зібраною, ну вона вміє в критичні моменти мобілізоуватись. Далі я був в ахуї, що Влада мобілізувалась і не плакала. Мене втішали мої жінки. Ну і ввечері у нас був дуже серйозний базар з Юрою. Ну як завжди він говорив, а я кивав, але повпливала ця розмова на мій психологічний стан позитивно дуже сильно. Саме паскудно було бачити моїх сусідів по палаті в реанімації, мʼяко кажучи дуже втомлені та не комунікабельні тіпи. Рідним не давали жодних прогнозів, лише кожен ранок «особливо тяжкий», я на кожному консиліумі теж чекав щоб мене підбадьорили, але хуй.

На правій нозі ще було коліно, яке дуже важливе для протезування. Але 22 числа вже було очевидно, що пішов некроз… І тут був дуже простий вибір, або некроз забере нирки і життя, або заберемо ногу вище коліна. Так я став з подвійною ампутацією вище колін - це сама складна ампутація при протезуванні. Дуже довго відходив від тієї операції, діставали багато осколків. Влада почала нервувати. Але прокинувся. Тримала мою розпухшу пику. Мені було дуже погано, але я чомусь навіть вже не думав, що можу померти. Коли батя розказав, що з нами сталося, я був в такому ахуї, що я живий, що на цьому моменті я перестав заганятись через ноги.

Пройшло два тижні в реанімації Дніпра. Два тижні аду. Два найважчих тижні за моє життя. Біль, рвота від антибіотиків, температура 40+ та уколи кальцієм, а ще дике сушіння в роті через зламаний ніс та трахіостому, я вже почав думати, що я помру від зневоднення, ось як хотілося пити. За два тижні я не поспав жодного разу, бо через струс мозку та контузію, мозок транслював галюцинації, які не давали мені спати. Час без рідних тягнувся дуже довго, я міг півдня дивитись на двері та чекаю їх. Бачив як важко перезаряджати апарат гемодіалізу, як же мене зайобувала його сигналізація. Бачив як не приходячи до тями помирає військовий і як з ним прощаються рідні.

Вночі пити не давали взагалі, нарвані дами підходили та розповідали як їх заїбало твоє чмокання (це я так просив воду, бо говорити ж не міг, а руки не працювали). Я не тримаю зла, таке відношення зробило мене сильнішим, але шкода лікарів, які рятують життя хлопців та валяться з ніг, а молодший персонал в переважній більшості вночі - це просто ахуєвші хитровиїбані мразі… Я підслухав, що мене збираються переводити в Київ, я мобілізувався «Олег зараз ми зїбемось з цього концтабору додомки, бити їбало Віталію Очку».

01.11.2022 мені оперують руки, стан яких дуже хуйовий, але не такий поганий як ніг. По лівій руці відкриті переломи кісток, куди встановлюють пластини. По правому плечу зараз є зростання, по ліктьовій кістці без перспективно, немає декількох сантиметрів та навіть натяку на кістковий мозоль, скоріше за все титановий стержень, котрий ввели в кістку, буде зі мною назавжди. Ну і на десерт відмовив променевий нерв, через це ліва кість повисла вниз, нерв було пошкоджено, зараз маю майже повне його відновлення.
По правій руці переломи та опіки трьох пальців. Хірурги дають невтішний прогноз по їх відновленню й кажуть, що скоріш за все будуть їх ампутувати. Перелом кісті, функціонал відновили десь відсотків на 60. А також перелом променевої кістки. Дістали багато осколків. Наклали спиці з якими я тусив два місяці, пальці ми таки зберегли.

02.11.2022 я вдома. Київ, але поки Головний військовий клінічний госпіталь. Реанімація. Клієнтура не краща, але обстановка приємніша. Мені збирають обличчя - ніс, кістки під повіками та верхню щелепу. Щелепу стягують залізом та нитками. Два тижні тільки вода, Агуша та бабусин бульйон. Третій день в Києві. Зняли трахіостому, я почав говорити. Зайшли батьки, трохи заспокоїв. Зайшла Влада, довго говорили, ніколи не думав, що вона буде такою сильною. Через декілька днів мене перевели у відділення травми. Боротьба за життя була виграна і реанімація була назавжди послана за російським кораблем.

В госпіталі до мене було прекрасне ставлення. В першу ніч у стаціонарі наснився кошмар аля ПТСР. Я попросив води, прийшла санітарка Петрівна (років 60, хату в Київській області побили російські обстріли), дає воду і каже «не соромся просити воду», далі каже «у тебе ж рана від трахіостоми, я побігла робити ромашковий чай, охолоне, додам меду і буде добре для рани». Сказати, що був в ахуї, це нічого не сказати. І так ставився весь персонал у яких зайобів не менше ніж в реанімації. Весь час жодного кривого погляду і тільки найкращі спогади про цих світлих людей.

@YV_Levchenko Далі мене день через день оперували, зашили ноги. Зняли без анестезії залізо з рота, почав хавати та приймати всіх, кого налякав. Температурив я ще десь місяці два. Час від часу я психологічно провалювався. Важко було лежати в одному положенні.

13 грудня 2022 року. Два тижні з останньої операції. Я досі в госпіталі. Однієї рукою клацаю телефон. Верховна рада голосує скандальний антинародний містобудівний законопроєкт 5655, ухвалений в інтересах будівельної мафії. Я пишу різкий допис, який би я написав і сьогодні. З матюками лягаю спати. Поки я в реанімації боровся за життя, слуги разом з опзж домовлялись як протягнути в інтересах будівельної мафії закон. Мені просто плюнули в душу…

На наступний день ранком кіпіш. Прибігає керівництво госпіталю і просять «щоб я не хвилювався якщо прийдуть гості». Я ніхуя не можу зрозуміти, враховуючи, що гості до мене ходять кожен день. В палату заходь начальник госпіталя і просить мого сусіда піти погуляти. В палату без попередження та запрошення входить голова правлячої партії «слуга народу» Олена Шуляк. Розмова починає будуватися з претензій та в форматі «які у вас до мене питання?», таке відчуття, що це я до неї прийшов... І тут я розумію, що ця мразота хоче зробити з мене ідіота і показати на всю країну, що самий різкий допис про 5655 написав попайаний вояка з ПТСР. Почала розповідати, що всі ми проплачені. Тут я вже кіпів, але стримався. Я був радий, що я мав можливість в обличчя спокійно висловити все, що я думаю про цих гнид. Я сказав, що рано чи пізно, вони будуть сидіти. Пані Олена встала, іронічно сказала моїй мамі «одужуйте» та пішла геть. Начальник відділення була при цій розмові, вона сказала, що це вперше за її практику посадовці не питають про стан відвідувача і вона не розуміє, що це було,є. Я сказав щоб не парилась, бо це була дуже специфічна жіночка. Мене пічкали пігулками від тиску, але почувався я пречудово, я зробив те, що зробив би будь-який нормальний українець.

Олена Шуляк намагалася за рахунок джинси перебити інформаційне поле, але не цього разу. Суспільство вибухнуло і просто розмазало Шуляк, яка за цей вчинок не понесла жодної відповідальності, а ні від партії чи фракції, а не від Президента. Але останній після скандалу все ж не наважився підписати законопроєкт 5655 і власне не наважується досі. Так на лікарняному ліжку моя реабілітація відійшла на другий план і я повернувся до громадської діяльності. Якби мав вибір, то звісно зробив би це трохи пізніше…

В госпіталі реабілітація була слабкою. У мене було бажання, було бажання у мого реабілітолога, але не було, де займатися, ми займалися в ліжку, я тупо лежав, ну і це було мʼяко кажучи так собі…

В січні 2023 року одна з приватних клінік столиці про яку я обов’язково розкажу окремо, забрала мене по безкоштовній програмі на реабілітацію. Професійне обладнання, зал та сучасна адекватні протоколи. Сюди я приїхав нічого не вміючи. Я навіть сідати сам не міг. Через декілька місяців я зміг повністю сам себе обслуговувати, це були дуже прекрасні відчуття. Незалежність, емоції просто не передати. Це заслуга моїх найкращих в світі реабілітологів.

Так потихеньку ми підійшли до протезування. Але права нога не витримала навантаження, почалося запалення. В результаті операція та мінус 4 см кістки, це забрало в нас близько місяця часу щоб відновитися.

В липні я завершив ходити на тренувальних протезах. Це просто дві палки на яких ти ходиш як косолапий ведмідь. Але за декілька місяців я навчився ходити на цій шляпі без милиць.

Зараз я вчуся ходити на своїх перших повноцінних гідравлічних протезах. Протезування - це дуже важка штука, у нас ще досі багато не вирішених питань, ну і звісно це титанічна щоденна праця. Ходити дуже важко, але я вже менше ніж за місяць вийшов з брусів та можу ходити на милицях, або з допомогою однієї руки. Ті, хто шарять в цьому, кажуть, що це божевільний результат. Насправді так, бо за прогнозами протезистів час вставання на протези з подвійною високою ампутацією - від 12 місяців. І хоч я вже непогано ходжу, але на цих протезах я не зможу повернутися до повноцінного активного життя. Для цього треба електронні коліна, які не покриває держава. Збір вже закритий, ми зібрали необхідні 5 млн грн на Ottobock Genium X3 і я досі не можу осягнути як це взагалі. Це будуть справжні народні ноги, які зламають не одне корупційне їбало. Найближчим часом вирішу, де буду їх ставити.

Далі ще довгий шлях. Потрібно навчитися самостійно вставати з поламаними кістями. Навчитися долати сходи та жити в барʼєрному місті з Кличком, ну хоча б якийсь час… Десь через півтора місяці я планую поїхати додому та перейти на амбулаторний режим реабілітації. Я хотів би перевестися та бути корисним на службі, але розглядаю тільки посаду повʼязану з бойовими діями, можливо БПЛА. Знаю, що відповідних посад та бажаючих мене взяти буде не так багато, тому подивимось. Якщо не складеться, то тоді поки волонтерка та громадська діяльність. Роздумую над деякими проєктами.

Ну поки все. Дякую друзі, що дочитали, мені було важко, але важливо це написати. Я мабуть вже повністю прийняв історію з ампутацією і власне нормально це виводжу. Намагаюсь брати від життя все, бо живемо раз, ну я другий)) Людські умови, родина та друзі, це те, що допомогло мені вибратись з могили. Колись я напишу про це все книгу, ну а поки так. Дякую всім за підтримку!!! Далі буде.