Усе почалося з нашого з дружбаном візиту в Ворзель до його знайомого, якого щойно депортували звідкись з Європи зі зламаною ногою. Дружбан колись познайомився з ним у "Канадській оптовій компанії" (олди тут?), і ось так доля звела мене з Серьогою.
Були ми з ним якимись дуже легкими на підйом, і після двох пляшок портвейну вже настроїли планів на "підкорення Європи", бо дома якось не було чого робить. Серьога в європах щось чув про офігенні заработки на апельсинах в Іспанії та було трохи інформації про Іноземний легіон.
Я, зі свого боку, за півроку до того жив декілька місяців у Мюнхені у професора теології (це окрема історія про те, як інший мій дружбан познайомився в поїзді з росіянином, який утік з Кацапії через те, що зарізав напавшого на нього гопника, і в Германії, куди він спочатку втік,
, під час відвідання у відчаї (бо вже не було грошей) якоїсь церкви, познайомився з професором теології, який йому запропонував "допомогати по хозяйству" в його 6-кімнатн. квартирі в центрі Мюнхена, ну а потім і я туди попав). І з цими вихідними даними було прийняте таке рішення:
Я і Серьога ломимось нелегально (бо в Серьоги депорт) через чесько-німецький кордон, попередньо виславши з Чехії наші паспорти поштою професору в Мюнхен, забираємо їх у професора й добираємося до Марселя, де в Серьоги був якийсь контакт щодо завісалова, а потім вирішуємо, що далі
На одужання ноги виділили Сірому 2 місяці (замало, як з’ясувалося потім), для пересилки паспортів взяли штук 20 фоток, щоб разом із ними в конверт запхати, і на початку лютого ми вже їдемо в поїзді Київ-Ужгород, і я з температурою, п’ю горілку, загризаючи її цибулиною, виключно з
метою одужання (на ранок був як огурчік). В Ужгороді беремо ваучер для Чехії (була раніше така фігня замість візи) і в’їзжаємо на червоному Ікарусі у Словаччину.
А на кордоні з Чехією нам, і ще десь 15 чоловікам, кажуть - можете засунути ці ваучери собі в дупу, тепер вони не канають. Ось так, раніше ніж я думав, прийшлось ідти у свій перший нелегальний перехід кордону. Кордон пролягав по річці Мораві, і на наше щастя вона була замерзла.
За річкою було вспахане поле, і на ньому в Сірого вперше заболіла зламана раніше нога. Але якось дійшли до чеського містечка, де сіли на автобус до Брно. У Брно пішли на пошту й відправили наші пашпорти разом із фоткамі на Леопольдштрассе в Мюнхен. Після цього трошки накрило
депресняком, бо вперше відчув себе "персоною нон-грата", але зворотного шляху вже нема - сіли на бус до Праги, там пересіли до Клатові. Трошки там погуляли й дочекалися електрички до Железної Руди, в якій їхали в одному вагоні з кучею погранців.
Коли вийшли на станції (вона вже на самому чесько-німецькому кордоні), то відчували себе просто зайцями на полі, оточеному охотниками. Йшли навмання по якимось темним вулочкам, доки не натрапили на зупинку автобуса. Щойно зайшли в неї, як побачили машину погранців, що без фар їде
по дорозі (може стуканув хто з місцевих, а може вони так постійно патрулювали). Але нас на зупинці не помітили.
А на вулиці лютий місяць, і вже курьва зовсім не смішно від холоду. Я пробував спочатку віджиматися на тій зупинці для сугріву, потім ми полізли у розбите вікно якогось сараю з надією забуритись у щось типа сіна - усе марно, колбасить від холоду так, що ледь стримуємося, щоб
самим не здатися погранцям чи ще комусь. Коротше приймаємо рішення йти через гори вночі, попри те що у нас жодного ліхтарика взагалі нема (а мобільних телефонів тоді не було зовсім, тіко-тіко почали з’являтися бандури в кіло вагою)
Переламним моментом стала пляшка горілки, що залишилася від "лікувальних процедур". Якщо до цього ми пересувалися перебіжками, а деколи й на пузі в стрьомних відкритих місцях, то після випитого тупо встали в повний зріст і потулили, не звертаючи ні на що уваги, через засніжене
поле до лісу, де саме й починалися гори. Сніг дозволяв більш менш бачити місцевість, а ще в нас був компас, і це було найголовнішим, бо іноді хотілось ідти у прямо протилежному напрямку, ніж у тому, куди він показував.
Але ж чим вище в гори, то більше снігу, і ось ми вже йдемо буквально по коліна в снігу, і Сірий починає жалітися на біль у нозі. Горілочка потроху вивітрюється і вся "незавидність" нашого положення починає ставати перед очима. Плюс сильно одолівають сумніви щодо правильності
показань компаса, ну вот просто капець - постійно здається, що йдемо обратно до Чехії. І в цей момент ми вийшли на таку собі туристичну галявину з інформаційним стендом посеред неї. Тут трапилася подія, щодо якої я завжди хотів проконсультуватися з кимось накшталт PashaXVI. Але
про неї я вимушено продовжу вже тільки ввечері, бо треба бігти за дитиною до школи, потім зустрічати новий діван і всяка інша битовуха, без якої нема нашого дідуганського життя :)
Отже стоїмо ми перед цим інформаційним стендом, намагаємося розгледіти намальовану на ньому мапу за допомогою серьогиної гордості - електронного годинника Casio (страшенно крута річ на той час). І дещо в нас усе ж таки виходить роздивитися - ми розуміємо, що досі в Чехії, на
висоті приблизно 1000м, і, як не дивно, топаємо у правильному напрямку, і кордон недалеко, але до нього треба йти далі дуже круто вгору до гребня гори Grosser Osser на висоті прибл. 1300 м. Кругом тиша, темнюща ніч, і тут позаду нас спрацьовує фотовспишка.
Ну це була перша думка, що промайнула в мене, коли я буквально впав (точніше сів) на жопу від неочікуваності. Я би навіть сказав, що то було за гранню неочікуваності, бо ця реакція з присіданням на дупу була якоюсь максимально тваринною.
Відійшовши від шоку й помичавши один одному щось типа "Бля, що це було, що за херня???", оглядаємось і взагалі нічого не виявляємо в тій стороні, звідки був цей спалах - жодних споруд, якогось обладнання, та і взагалі слідів перебування людей коли-небудь - глухий ліс під снігом.
Тоді я думав, що то було все ж таки якесь замасковане обладнання для виявлення порушників, але з роками, коли в мережі почали з’являтися відео з падінням метеорітів і болідів вночі, я побачив наскільки яскравий спалах вони можуть генерувати, й тепер схиляюся до думки, що
це було саме таке астрономічне явище, і звісно, було б цікаво почути думку про це від людей, які більше розуміються в таких речах.
Ну а ми тим часом пішли на штурм Гроссер Оссера. Попереду йду я та протоптую в снігу по коліна "лижню". За мною намагається слід у слід крокувати Сірий. Так вдалося прошкандибати метрів 700. Далі Серьога відмовився йти: "Всьо, батарейки кончилися" (ми, до речі, вже більше суток
нічого не їли). Окрім того, якщо в мене були бундесверівські боти (офігєннєйша річ), то Сірий топав у високих кросівках, яки промокли наскрізь. Він запропонував розвести костер, передохнути й спробувати хоч трохи просушити взуття. Я розумів, що до кордону десь півкилометра, але й
сам був у стані повної прострації та пофігізму, й погодився з цією ідеєю. Кастрік вдалося швидко розпалити (багато хвої) і Сірий спробував щось там сушити, але виглядало все це геть безнадійно.
Тим часом почало світати, і мене почала охоплювати паніка: "Сєрий, треба щось робити!!!". На це він відповів, що спробує щось пожрати, зкомкав у жмені сніг вперемішку із хвоєю з ялинки та почав натурально гризти цей "сніжок". Я навіть не втримався і сам спробував.
Коротше, на хвилі паніки я не витримав і просто сказав йому обхопити мене руками за шию (благо, він дуже щупленький такий був) і поперся з ним на спині далі вгору. Невдовзі справді показалися смугасті стовпчики кордону зі стежкою вздовж них. Побачивши таку картину, Сірий теж
чи то підбадьорився, чи то злякався і вже сам попригав далі, да і підйом після стовпчиків закінчився й почався крутий спуск. Менше ніж за кілометр з’явився просвіт у лісі й ми побачили сільскі будиночки крізь нього.
Це був яскравий сонячний ранок і в мене навіть почалось щось подібне до ейфорії, це було прямо якесь "входження мучеників до раю". Я викинув на узліссі свою військову куртку, що вимазалася вщент всяким брудом і ми прямо через чийсь двір виперлись на дорогу, де через 5 хвилин
перша ж автівка підібрала нас і довезла до німецького містечка Лам, де ми щасливо дочекалися потягу, на якому доїхали до міста зі схожою, але трохи грубішою назвою Хам, де наше щастя й закінчилося. Далі треба було пересаджуватися на щось у бік Мюнхену, і в процесі пошуку потягу
на мене, бігавшого по вокзалу, звернули увагу поліціянти, підійшли і просто спитали "Аусвайс, битте!" - "Нема" - "Вундербар, ком цу мир, хенде хох", ну і таке інше. Отже, не встигли ми нормально погрітися на сонечку, як вже опинилися в німецькій буцигарні.
У "гестапо" нас деякий час розпитували про те, хто нас провів через кордон, назвали "братами Грім" (я трохи розумів німецьку й почув фразу типа "Ей, Уве, подивись на цих братів Грім, які кажуть, що самостійно пройшли через Гроссер Оссер"), протрусили всі шмотки, зняли відбитки,
зробили фото, коротше все як положено. До речі, я назвався вимишленим ім’ям і сказав, що я взагалі з Петрозаводська (у подальшому без проблем отримував євровізи по справжньому паспорту, який якраз на такий випадок і був відісланий поштою). Після цього нас відвели в камеру, де вже
я сказав Сірому, що всьо, діла не буде, я манав такі обломи, мабуть вернуся додому, якщо випустять. І ось десь в районі обіду ми полягали спати, а встали аж наступного ранку. Після такого тривалого сну настрій якось зовсім змінився, з’явилися сили та натхнення.
Зранку нас покормили, потім прийшла сімпотна перекладачка полька, яка трохи шурупала по-нашому, ми з нею поржали над нашими пригодами, вона ще раз пояснила німцям, що ніякого "фюрера" (провідника) у нас не було, і нас повезли на кордон, де передали чехам. Але при цьому
один із німців дуже серйозно нам сказав, що якщо ще раз спіймають нас на території Німеччини, то будемо сидіти, доки хтось не привезе наші документи. "ОК", подумали ми, адже є ще Австрія і зовсім неподалік. Тому коли чехи після зняття відбитків та фотографування посадили нас на
потяг до Праги, ми вже розробили план Б і на найближчій зупинці пересіли на потяг до Чешско-Будейовице. Забув розказати про те, що німці внагляк витрусили з нас майже всі гроші, що в нас були: сказали, що 50 дойчмарок пішло на сніданок, ще 50 - платня перекладачці, а
ще 100 дойчмарок вони взагалі не бачили. Залишили тільки 50 баксів і ще 50 дойчмарок були заховані в кросах Сірого. Та й ті 50 баксів віддали не нам, а чехам, які, правда, чесно поміняли їх на крони, купили нам квитки до Праги й решту віддали.
Одже, після того як у Чешско-Будейовице ми витратили всі крони на булки, вино й шоколад, на дорогу до Мюнхену через Австрію в нас залишилося 50 дойчмарок на двох.
Подальші події опишу завтра, і мабуть викладатиму їх тезісно та стисло, бо інакше цей тред буде безкінечним і я ніколи не доберусь до контрабанди цигарок у Піренеях :)
Добре, згідно з побажаннями буду продовжувати й далі розлогу оповідь із подробицями. Хай вже буде, навіть для самого себе, бо вже двадцять із гаком років минуло, багато чого вже забулося, так хоч врятую спогади, що залишилися.
Одже, як я казав, у провіанті, закупленому на залишок чеських крон у Чеське-Будейовіце, був літр непоганого місцевого вина, і він допоміг нам доїхати без нервів до полустаночка Ружемберг, який я вибрав як стартовий пункт для переходу чесько-австрійського кордону.
На перон вийшли тільки ми з Сірим. Сніг на пероні був незаймано чистим і без жодних людських слідів. Коли поїзд рушив, у тамбурі одного з вагонів я побачив кондуктора, який із вилупленими очима дивився на нас і тримав біля вуха слухавку телефону (може якийсь міжвагонний зв’язок,
а може й виклик поліції). Та перейматися ми цим не стали, бо були вже в такому стані, що почали сприймати все "з філософської точки зору", і не так через вино, як через усі ці передряги в останні дні. Одразу біля станції починався великий ліс, у якому було багато доріг.
По ним ми й пішли. Йти було набагато легше, ніж у горах, снігу менше, рельєф відносно рівний. Серьога всю дорогу йшов сам, хоча нога в нього постійно боліла. Йшли довго й відносно швидко, якихось прикордонних стовпчиків, як на Гроссер Оссері, взагалі не бачили. Переляк цього разу
був лише тоді, коли крізь дерева раптово побачили червоний ліхтар і подумали, що то машина стоїть на просіці, але потім з’ясувалося, що то була якась вишка з червоним вогнем далеко від нас. Ближче до 4 ранку вийшли на якийсь хутір і вирішили підійти поближче, щоб спробувати
визначити де ми - ще в Чехії, чи вже в Австрії. Я роздивився біля одного з будинків машину й почав дуже обережно (щоб не дай боже собаки десь не почули) підходити до неї, доки не роздивився австрійський герб на номерах (йееес!), а потім і надпис "Gästehaus" на будинку.
І щойно я розвернувся, щоб повернутися до Сірого, як почув звук машини і з-за повороту раптово з’явилося світло фар. Прийшлося падати на землю й чекати. Почув жіночі голоси, фразу "ja-ja", і автівка розвернулася, провевши фарами прямо по мені, що лежав у снігу, та й поїхала собі.
Через півгодини ми вийшли на якесь велике село, вирішили обійти його по полю, після чого вже пішли асфальтованою дорогою, доки не дійшли до автобусної зупинки. Там трохи привели себе в порядок і вирішили спробувати спіймати машину, бо якщо навіть буде автобус, то
австрійських шилінгів на квиток у нас нема, і це буде дуже палівно в цій місцевості. Одже десь 5 ранку, і хвилин через 10 їде по дорозі перша машина - маленький Форд Фієста. Я підіймаю руку - і вона зупиняється! За кермом хлопчина років 25, у салоні гримить якийсь Death-Metal,
каже "Сідайте, якщо треба в Лінц". Зашибісь! Трохи спробували з ним поспілкуватися, здається він навіть курнуть нам пропонував (не знаю вже траву, чи табак), але ми майже нічого не зрозуміли й повирубалися наглухо, аж доки він не розбудив нас десь на автобані, сказав, що тут
класне місце, щоб зловити тачку на Зальцбург (наш пункт призначення для переходу вже австрійсько-німецького кордону) і що можна ще на заправці неподалік пробувати. Перші наші спроби зловити щось на автобані нічого не дали, окрім ще одного дурнуватого переляку: зупиняється машина
метрів через 200 після нас, і до нас з неї біжить чоловік у військовій формі. У ранковій полутемряві я бачу, що замість обличчя в нього якась чорна маска, і починаю інстинктивно задкувати назад, бо перша думка - "Бляха, ман’як якийсь!" Через 5 секунд розумію, що це, сука, просто
негр, афроавстріяк тобто (а може й військовий зі Штатів, наче були в них там бази). Підбігає, роздивляється нас, щось лопоче, типа вибачається, і біжить обратно в машину без нас. Не знаю, чого це мене переклинило з цією "маскою", може не очікував побачити тут негра, а може й
через те, що вдома їх не часто можна було зустріти. Хоча в нашій школі вчилися два брати-негри, які без акценту розмовляли російською. Ще пам’ятаю, як один із моїх корешів пожартував, коли побачив чорний шкіряний блайзер на одному з нас: "О, а я гадаю - куди це Егвел подівсь?"
Подальші спроби щось зловити були марними, і ми пішли на заправку. Хто б міг подумати, що ми проторчимо там 6 годин, бо тупо ніхто нас не брав, і просто диво, що за ці 6 годин ніхто з "офіційних осіб" не поцікавився, хто ми такі. Врешті-решт я зібрав до купи всі свої
скромні знання німецької, видивився мужичка на старезному Пассаті (мабуть В 1) із зальцбургськими номерами (за 6 годин дізнався, що це номери з S попереду) та з більш-менш добрим обличчям, і видав йому тіраду типу "Благаю, врятуйте нас, не залишайте нас у цьому проклятому місці!"
Це подіяло! Дядька виявився композитором, всю дорогу мурликав собі під ніс якихось пісень, доки ми то дрихли, то просиналися на 5 хвилин, щоб подивитися крізь сон на шикарні Альпи довкола, дав нам зачимось 20 гонконгських доларів і довіз аж до самісінького центру Зальцбурга.
Зальцбург був класнючий! 12 градусів тепла, шикарні старі будинки, куча веселих туристів, стара фортеця та гори над містом - я досі мрію ще раз туди попасти, та якось усе не складається. Цікавий факт - я три рази був у Австрії, і всі три рази нелегально. Перший раз це було ще
до цієї подорожі, коли я вмовив професора з Мюнхену під час нашої поїздки на машині в німецьких Альпах звернути на гірську дорогу, яка частково проходила по території Австрії, і в’їзд до Австрії був взагалі вільний, а ось при поверненні в Німеччину він довго пояснював
прикордонникам, звідки ми взагалі намалювались, і довго вмовляв їх не ставити мені ніяких "чорних міток" у паспорт (бо віза в мене була лише для Німеччини). Другий раз - це той, про який я розповідаю. І третій раз це сталося, коли ми восени того ж року поверталися на машині
з французськими номерами з Парижу в Київ, а із документів у всіх трьох були лише "Свідоцтва на право повернення в Україну" (робили їх у нашому посольстві, типа втратили паспорти, для того, щоб не палити справжні документи, в яких якщо й були візи, то давно прострочені) і з таким
набором ми застрягли в Італії, звідки нас нікуди не хотіли далі пускать. Одним із кордонів, який ми намагалися перетнути був італійсько-австрійський кордон в Альпах. На виїзді з Італії прикордонник майже не дивився в наш бік, розмовляв по телефону та просто махнув рукою -
"проїзжайте". На австрійському боці вже такої шари не було, і нас розвернули, бо нема віз, а що це за свідоцтво таке вони взагалі не роздупляють. Прийшлося повертатися к італійським прикордонникам, які нас не запам’ятали, і подумали, що ми їдемо з Австрії в Італію. Подивившись
на наші "свідоцтва" вони кажуть нам те ж саме, що й австріяки - "Вам потрібна віза, розвертайтеся назад до Австрії". Після того як ми почали бурно пояснювати йому, що взагалі-то прибули з боку Італії, а в Австрію нас не пустили, італієць вихопив пістолет і начав щось емоційно
орати на нас, розмахуючи ним. Прийшлось знову повертатися к австріякам і довго просити їх пояснити італійським прикордонникам ситуацію, щоб нас уже хоч кудись пропустили. Ось такі три візити до Австрії вийшли.
У Зальцбурзі я знайшов магазинчик із мапами і з’ясував там у всіх подробицях наш подальший маршрут, записуючи важливі деталі на пачці цигарок. Ця пачка Честерфільда ще й досі в мене, і на ній досі видніються надписи "Автобус 55 до Сант-Леонардо", "Марктшелленберг і Берхтесгаден".
Перетинати кордон вирішили вже за традицією по темноті. Сірому вже настільки все було пофіг, що він запропонував йти по трасі до КПП, метрів за 300 звернути в ліс і тупо трошки в стороні обійти пропускний пункт. Я вмовив його йти хоча б грунтовкою, яка йшла паралельно трасі
до КПП, але пролягала з іншого боку річки від КПП. З лівого боку цієї грунтовки була поросла лісом гора, а з правого, відповідно, річка. Отак ми дойшли майже до КПП, а далі доріжка закінчилася - попереду тільки зарослий крутий схил. Ми спробували продертися вперед по схилу, але
там були настільки щільні зарощі чи то ожини, чи то дикої малини або шипшини, що ми всі пообдряпувалися, покололися й вимушені були потрохи спускатися до річки, де хоч якось можна було пройти. В ітозі ми пройшли КПП буквально в 200 метрах від нього, спостерігаючи роботу
прикордонників через дерева на березі річки. Метрів через 800, уже на німецькій стороні, з’явився місток, який з’єднував наш бік із берегом, по якому йшла траса далі вглиб Німеччини. Тут ми трохи отрусилися, доїли залишки ще чеських булок та шоколаду, та наважилися вийти на
трасу, хоча відстань до КПП була не більше 1 км. Невдовзі дійшли до містечка Марктшелленберг і почали голосувати. Машин було чимало, але хєр хто зупиняється. Простояли півтори години, змерзли знову як цуцики. Я кажу вже Сірому, що якщо три наступні машини не зупиняються, то ідемо
в ліс, розводимо вогонь і гріємось як получиться, бо шото жопа зовсім. Підіймаю руку на першу автівку й бачу, що зупиняється здоровенний 600-й мерс, у ньому хлопець з дівчиною, обом не більше 20 років, і радо запрошують нас на задні сидіння. Кажуть, що довезуть до Берхтесгадена,
кілометрів 15 звідси. Коли дізналися, що ми прямуємо в Мюнхен, дістали з бардачка листівку з розкладом потягів із сусідньої з Берхтесгаденом станції, до якої треба було ще трохи під’їхати автобусом, який починав ходити о 5-й ранку. Висадили нас у цьому Берхтесгадені, побажали
"гуте нахт" і поїхали, мабуть, "віддаватися плотським утіхам", бо надто вже закоханими виглядали. Ну а ми знайшли спочатку один бар, який працював до часу ночі, взяли там по бокальчику пива, потім ще один бар, який працював до 3-ї ночі, і таким чином дотягнули до 4-ї ранку, коли
вже посунули чекати автобус. Навколишньої природи ми взагалі не бачили через темряву, але вже пізніше я дізнався, що там приголомшливі за красотою гори, і що навіть товариш Гітлор дуже полюбляв місцеві краєвиди та збудував там собі резіденцію "Орлине гніздо".
О п’ятій ранку автобус з німецькою пунктуальністю забрав нас і довіз до станції, назви якої я вже не пам’ятаю. Там ми підбили наші фінанси та з’ясували, що грошей нам вистачає тільки на квитки до Розенхайма, а це навіть менше ніж півдороги до Мюнхена. Але вже що буде, то й буде,
сідаємо з цими квитками на мюнхенський потяг і майже одразу вирубаємося на сидіннях. Крізь сон я відчував, що хтось нас будить, щось питає, але все як у тумані - гадаю, що точно нас контролери намагалися розбудити, але ми так натурально і зворушливо сопіли, що вони залишили нас у
спокої. Проснувся я вже від поштовхів Сірого, який либився та показував у вікно, де прямо навпроти нас стояла стійка з надписом "München-Passing". Мої відчуття в цей момент зміг би зрозуміти мабуть лише Колумб, коли дивився на кубинські береги, або навіть лише Ніл Армстронг :)
Наступна станція - Мюнхен Хауптбанхоф, де ще залишався певний ризик бути схопленими, бо поліція зазвичай посилено контролює такі центральні вокзали, а також треба було зайцями трохи проїхатися в метро. Але ми щасливо уникнули всіх небезпек і о 9-й ранку постали перед очима
шокованого професора та ще одного хлопця з Києва, який на той момент "ніс вахту на хазяйстві" у професорській хаті. Гадаю, що дід загалом дуже добре відносився до мене й розумів, що попри нашу дурість і дикість, ми не були здатні на якийсь серйозний кримінал чи підлий вчинок,
тому надав нам притулок на тривалий час, що було дуже доречно з огляду на зовсім розпухшу ногу Сірого.
Але надав нам красномовні погоняла: Сірого назвав "Ройберсхауптман" (у перекладі "Ватажок розбійників), а мене - "Герр Шлавінський", що можна перекласти як "Пан Пройдоха".
Але надав нам красномовні погоняла: Сірого назвав "Ройберсхауптман" (у перекладі "Ватажок розбійників), а мене - "Герр Шлавінський", що можна перекласти як "Пан Пройдоха".
Залишилося ще дочекатися наших паспортів, які прийшли через кілька днів, але з пошти попросили діда прийти забрати їх. Там його сповістили, що такі пакунки вони за правилами мають вскрити в його присутності (до лампочки були ті фотки, все одно щось запідозрили). Але наш дідуган
був не такий уже й простий і вмикнув увесь свій пасторський авторитет, сказавши, що там дуже особисті речі, і домігся того, що йому віддали їх без перевірки. І я от сиджу зараз і думаю: "Боже, які довбні, стару добру людину ледь не підвели під кримінал."🥶
Одже, основна частина нашого плану, попри всю його авантюрність, була виконана, і далі ми вирішили не мудрувати, а просто борганули у професора гроші на квиток потягом до Марселя. Як не дивно, гроші я через кілька місяців йому повернув, уже в Києві, куди він у той час навідувався
Загалом ми перекантовувалися в діда біля двох тижнів, доки не спухла нога в Сірого, і в двадцятих числах лютого рушили на Марсель на, як полюбляють казати наші залізничники, "фірменному потязі" Відень - Париж. Тоді вже діяв Шенген між Францією та Німеччиною, тому жодних кордонів
попереду вже не було, і нам потрібно було лише зробити пересадку десь у Стразбурзі.
Марсель зустрів нас справжньою весною, градусів 20 тепла, яскраве сонце, зелена трава і запах сечі всюди навколо вокзалу Сен-Шарль.
Марсель зустрів нас справжньою весною, градусів 20 тепла, яскраве сонце, зелена трава і запах сечі всюди навколо вокзалу Сен-Шарль.
За словами Серьогиного знайомого, який деякий час був у французському Іноземному легіоні, треба було йти до Старого порта, де повсякчас можна знайти когось із наших. "Нашими" на той час були всі бувші громадяни совка, у тому числі всі прибалти, які правда вирізнялися тим, що
більшість із них були не просто раздолбаями, як ми, а мали серйозний кримінальний досвід за плечами, що майже одразу відчувалося при знайомстві з ними. Гадаю, що так склалося тому, що на той час у прибалтів було вже достатньо законних можливостей для подорожей та перебування
в Європі, тому якщо до таких тусовок нелегалів типа марсельскої і приєднувалися прибалти, то це були здебільшого індивідуми з дуже вагомими причинами для переховування від органів влади власної країни. Коротше, марселські прибалти були на рідкість суворими парнями. Але спочатку
ми зустріли не них, а хлопця з Харкова на призвисько "Комедія" зі шрамом на півголови (як потім нам розповіли, йому в бійці з арабами проломили череп трубою, а він продовжував далі лупитися з ними). А "Комедія" пішло від того, що він деякий час знімався в якихось фільмах і казав
усім, що в комедіях. Пізніше він, правда, проговорився, що то була якась порнуха :).
Побачивши, як ми шугаємося кожного поліцейського, він поржав із нас, та сказав, щоб ми взагалі не парилися, бо наші документи - це останнє, що цікавить поліцію в Марселі. У подальшому ці слова
Побачивши, як ми шугаємося кожного поліцейського, він поржав із нас, та сказав, щоб ми взагалі не парилися, бо наші документи - це останнє, що цікавить поліцію в Марселі. У подальшому ці слова
не раз підтверджувалися, і тоді ми теж якось одразу відчули полегшення і зкинули з плечей цей тягар нелегального положення, який майже постійно висів над душою віттоді як у Брно відіслали свої паспорти на пошті. Але нам також одразу підказали, які потрібно оформити бумаги, щоб
у будь яких ситуаціях почувати себе впевнено та спокійно. Забігаючи наперед, скажу, що ця порада в подальшому дозволила мені протягом найближчих місяців відчути такий ступінь свободи, який я не відчував більше ніколи - ні до того, ні після. Але про це трохи згодом.
Під вечір у Старий порт підтягнулись інші представники інтернаціонал-нелегалів - час іти до Мадраги - нічліжки, куди на ніч відправлялася більшість контінгенту з країн постсовка. Це була, мабуть, найсучасніша нічліжка в Марселі, де взамін на дотримання чітких правил можна було
отримати реально непогані умови, а саме: кожного дня нова постільна білизна, смачна вечеря, яку привозили в одноразових судочках і яка відрізнялася різноманітністю та екзотичними для нас французськими стравами зі шпинатом, чечевицею та іншими не дуже розповсюдженими в нас
інгредієнтами, а також відносний спокій і порядок у приміщеннях. Правила були прості: відбій у 22.30, підйом у 6.30, до 7.00 усі мають залишити територію, не проносити на територію бухло, обов’язковий душ щовечора, бо талончик на вечерю видавали тільки після душу.
Народ там збирався суперколоритний, велику частину становили хлопці, що з якихось причин не пройшли відбір до Іноземного легіону. Така їх кількість пояснювалась дуже просто - під Марселем, у містечку Обань, розташовувався Перший Реджимент Етранжер Іноземного легіону - місце, де
здійснювався відбір серед усіх бажаючих поступити на службу в Легіон. Прийде час, і я теж опинюсь у лавах претендентів стати легіонером, і буду стояти у білих носочках із червоними та зеленими смужками перед волаючим капралом-філіппінцем, але до цього ше далеко.
Того ж вечора ми перезнайомилися з кучею народа, набралися через край усякої корисної інформації, наржалися зі всяких байок, та полягали спати в доволі позитивній атмосфері.
Наступні два дні ми знайомилися з Марселем - загорали під Нотр-Дам-де-ля-Гард (храм на горі над містом),
Наступні два дні ми знайомилися з Марселем - загорали під Нотр-Дам-де-ля-Гард (храм на горі над містом),
відвідували місця, де на шару кормили, знайомилися зі всякими місцевими фріками, яки постійно ліпились до нашої тусовки (геї, трансвестіти, різні місцеві божевільні, яким кортить покрутитися серед байдикуючої молоді). Окремої уваги заслуговують різноманітні точки шарового
харчування. Вони були дуже різноманітними - десь роздають здоровенні смачні сендвічі по два в руки, десь постійно якась вермішель з кучею намішаних м’ясопродуктів, десь треба ділити довжелезний стіл з арабами, через що постійно спалахають бійки, коли хтось чепляє під столом ногу
"іновірця", але голодним у будь-якому випадку ніхто не залишався.
Розібравшись таким чином з усіма першочерговими потребами, через пару днів ми пішли в місцеву Префектуру, до Бюро де Етранжер (заклад, де займаються іноземцями) оформляти славнозвісні документи на надання притулку
Розібравшись таким чином з усіма першочерговими потребами, через пару днів ми пішли в місцеву Префектуру, до Бюро де Етранжер (заклад, де займаються іноземцями) оформляти славнозвісні документи на надання притулку
(так званий айзюль). Виглядало це так: я підхожу до віконця, кажу жіночці завчену фразу про те, що я нещасний політичний біженець із Росії (чомусь я вирішив, що так буде надійніше), усі документи загубив під час шаленої втечі, і дуже прошу надати притулок у Франції.
У відповідь вона видає анкету, де я пишу свої повністю видумані дані, описую маршрут, яким потрапив до Франції (я написав, що сховався у фурі), ну і самі причини, через які я прошу притулку (тут я написав лише 2 слова - "Politik Problem", так мене навчили хлопці в Мадразі)
Після здачі анкети та фотографії, десь через півгодини мені видають документік на аркуші формату А4, де стоїть моє фото, видумане ім’я та фамілія, дата народження, три (!) печаті, дата співбесіди (у мене був травень 1997 року), список документів, які необхідно підготовити до
співбесіди, а також указівочка про те, що я відтепер знаходжуся під захистом французької організації з прав біженців (OFPRA) - вуаля!!! - тепер я маю офіційний французький документ, який легалізує моє перебування у Франції щонайменше на три місяці. Окрім того, із цим документом
я можу раз на тиждень отримувати набір продуктів (різна консервація, цукор, солодощі тощо ), хлопці називали цей пакунок "коритом", а також зареєструватися за адресою Червоного Хреста в Марселі, де також видавали талони "Петіт деженер", якими можна було розраховуватися в
різних кафешках і ресторанах (одного разу ми поїли за них на Єлісейських полях у Парижі). Також адреса Червоного Хреста була цінною тим, що на неї можна було виписувать різноманітні штрафи, які постійно накладаються на нещасних політичних біженців під час їхньої буремної
діяльності із забезпечення гідного існування в чужій країні :) Але Червоний Хрест, звісно, нічого не платив, а просто ці штрафи зберігалися на випадок, якщо претенденту на політичний притулок цей притулок таки надавався, і ось після цього, коли він уже отримує право на роботу,
усі ці штрафи він мусить заплатити. А для таких хитрунів, як ми, у яких насправді ніяких планів щодо політичного притулку не було, цей документ ставав просто карт-бланшем на будь-які дії, окрім дійсно тяжких злочинів. Негласно серед органів правопорядку панувало таке відношення,
що раз у тебе не має права на роботу, то можна зрозуміти твої спроби забезпечити собі хоч якесь гідне існування, хай і не зовсім законними методами. У принципі, ти ставав понад суспільством. У тебе не було жодних зобов’язань перед ним, бо ти зараз є вигаданою особистістю, яка
ще й не збирається в майбутньому якимось чином залишатися в цьому суспільстві під цим іменем і нести буд-яку відповідальність - ти анонім, який може зникнути в будь-який момент без наслідків для себе. Усе це вже досить скоро дозволить нам відчути таку необмежену свободу, що
наслідками стануть дії та поведінка, які я зараз можу назвати щонайменше неприглядними, і краще напишу про це завтра, якщо не передумаю :)
Щоб показати весь масштаб "руйнування моральних засад в умовах уседозволеності", доведеться трохи забігти вперед. Одже, десь через місяць перебування у спільноті "людей, вільних від усіляких умовностей", ми почали виносити з магазинів усе, що нам подобається - якщо палили, то
спочатку було трохи соромно, потім - пофіг, щось типа "Ну ладно, нігер (в охороні магазинів часто працювали чорношкірі), твоя сьогодні взяла." Да і часто таке робилося у стані сп’яніння. Я, наприклад, одного разу серед білого дня спокійно зайшов у ангар, на вході до якого лежала
доросла вівчарка, взяв ящик із 12 бутилками вина, і спокійно покрокував далі по вулиці. Коли у нас з’явилася машина (тут, правда, варто відмітити, що чесно куплена за гроші), то заправками для нас слугувала будь-яка стоянка сільгосптехніки в полі, або якась фура на тихій вулиці
(спеціально для цього брали дизель). Усі ці 200-літрові баки з солярою були майже завжди відкритими - ніхто з власників чомусь не уявляв, що можно просто відкрутити пробку, сунути туди шланга діаметром міліметрів 30, і за три хвилини набрати пару 20-літрових каністр.
У Марселі так узагалі не було жодних проблем із цим - якось хлопці виявили на залізничних коліях недалеко від Мадраги дві цистерни з солярою (більше 120 тонн). Вони, правда, були за забором, на території, яка охоронялась собаками. Але хлопці бистро знайшли з ними спільну мову,
регулярно годуючі смачним м’ясцем.
Подзвонити додому в Україну та пробалакати півгодини теж не було проблемою, бо Петруха (колишній військовий зв’язківець, який служив у миротворчому контингенті в колишній Югославії) підключав у промзоні біля Мадраги в нерабочий час до
Подзвонити додому в Україну та пробалакати півгодини теж не було проблемою, бо Петруха (колишній військовий зв’язківець, який служив у миротворчому контингенті в колишній Югославії) підключав у промзоні біля Мадраги в нерабочий час до
розподільної шафи якоїсь офісної будівлі стаціонарний телефон, ставив поруч із цією шафою коробку від холодильника, туди залазив "абонент" і рідкі перехожі шарахалися в сторону, почувши як із картонної коробки лунає "Та нармааально всьо тут, мам, не переживай!"
Пізніше, коли вдалося роздобути рідкий і дорогий на той час радіотелефон, ця технологія була кардинально вдосконалена, бо тепер можна було підключити до шафи лише базу у непримітній коробочці з-під печеньок, а "абонент" міг спокійно сидіти десь за рогом в укромному місці й
спілкуватися за рахунок французьких підприємців, адже міжнародний зв’язок тоді дуже дорого коштував. А "абонент" міг вал’яжно відповідати співрозмовнику на часте запитання, чи не витратить він усі свої гроші на розмову: "Да все нормально, гроші є!"
Також спостерігалися зміни і в інших аспектах поведінки: хтось міг скакати з голою сракою вздовж Сени в Парижі під прожекторами туристичних корабликів, на яких народ насолоджувався архітектурними шедеврами на березі (судячи по вигукам з кораблів, дупа теж нормально заходила в
якості достопрімєчатєльності); хтось міг підібрати у всіх на очах недоїдену пачку з чипсами біля урни та спокійно дожерти те, що хтось чомусь не доїв; хтось міг влаштувати в кафе маленького іспанського містечка в Піренеях, де нічого не мінялося мабуть із 15-го сторіччя, дику
сварку у стилі "Я підор? Ето ти підор!!!" з дурними воплями та матюками до небес, не звертаючи жодної уваги на бідних дідів, яки мабуть вперше за 10 років бачать тут іноземців.
Бувало, що я робів дурні речі з благородною метою, як-от тоді, коли прийшлось викупати Сірого,
Бувало, що я робів дурні речі з благородною метою, як-от тоді, коли прийшлось викупати Сірого,
якого наші "бандити", у яких він брав гроші, прикували наручниками до батареї в закинутому сквоті, і вони погодились забрати борг парфюмами, які мені прийшлось украсти в той же день.
Бувало, що якесь покарання все ж таки настигало мене, як-от тоді, коли мене злапали
Бувало, що якесь покарання все ж таки настигало мене, як-от тоді, коли мене злапали
у Пас-де-ля-Каса в Андоррі у свіжоспіонєрених бежевих Левайсах і смугастій біло-блакитній тенісці Ralf Lauren, розділи до трусів і здали іспанській поліції, звідки мені довелося без копійки грошей добиратися в Париж у подарених іспанським поліцейським світері і джинсах (світер,
до речі, досі зберігся в абсолютно нормальному стані, як нагадування про гріхи молодості).
Але загалом ми, звісно були такою собі "навалою гуннів", дикунами, що вирвалися зі злиднів совка на простори благополучних і непуганих країн Європи.
Але загалом ми, звісно були такою собі "навалою гуннів", дикунами, що вирвалися зі злиднів совка на простори благополучних і непуганих країн Європи.
І все ж таки "жизнь удівітєльна і прєкрасна", як любив казати головний уролог ЗС України Остапенко Сергій Петрович перед процедурою "Суліко" :)
І спочатку я використовував свій новий статус здебільшого для здобуття нових вражень, а не для всілякого беззаконня. Доки ніякої
І спочатку я використовував свій новий статус здебільшого для здобуття нових вражень, а не для всілякого беззаконня. Доки ніякої
"бізнес-ідеї" не всплило (а про збір апельсинів в Іспанії нам одразу доповіли, що це дурня за смішні гроші), я вирішив ознайомитися зі славнозвісною Французькою Рів’єрою - тобто з Лазурним берегом Франції - узбережжям на схід від Марселю. Сірий як почув про Канни, Сен-Тропе,
Антіб, Ніццу та Монако, сказав, що таких клошарів, як ми, там одразу вирахують і відправлять у кутузку "до вияснєния", а зайвий раз "чалітца" йому не в кайф. Тому в ці поїздочки я їздив не з ним, а здебільшого з молдаванином Дімою, який був відомим через те, що до нього, попри
його абсолютно "рязанське" обличчя, постійно клеївся один підстаркуватий гей у Старому порту, якого Діма, схоже, геть зводив з розуму, бо іноді він ледь не на колінах благав його піти до нього "в гості" :), на що Дімич із добродушною сором’язливістю неодмінно відповідав:
"П’єєєєр, як ти мене заїбав!"
Їздили ми в основному на місцевих "електричках" і маю сказати, що то було досить складно, бо контролери в таких поїздах були просто невблаганні, і не злазили з тебе, доки ти не зійдешь на наступній зупинці, а виписка штрафа на Червоний хрест їх
Їздили ми в основному на місцевих "електричках" і маю сказати, що то було досить складно, бо контролери в таких поїздах були просто невблаганні, і не злазили з тебе, доки ти не зійдешь на наступній зупинці, а виписка штрафа на Червоний хрест їх
зовсім не цікавила. Проте завдяки цьому довелося побувати в дуже милих невеликих містечках на тому узбережжі (типу Кассіс, Сен-Рафаель та інші). Слід сказати, що взагалі по Франції найлегше було пересуватися надшвидкісними потягами TGV, де контролер без зайвих питань швиденько
виписував тобі штраф і йшов далі, бо навіть якщо він дуже хотів тебе висадити, то це було фізично неможливо, бо багато маршрутів цих супер-потягів не мали взагалі проміжних зупинок до кінцевої станції, а, наприклад, потяг Марсель - Париж через усю Францію зупинявся лише в Бордо.
До Монако, Ніцци та Канн з їх апельсинами на вулицях, роллс-ройсами та феррарі ми теж добрались, і ніхто нас не смикав і не звертав на нас уваги, навіть тоді, коли ми з Дімичем довго і нудно вскривали консервну банку зламаним ножем (точніше його відламавшимся лезом) прямо біля
міліонерських яхт у порту Монте-Карло. Я досі вдячний самому собі, що не послухався Сірого та побував у всіх цих місцях. Згодом я об’їздив півсвіту, побував у 38 країнах, а нагоди знову відвідати Лазурний берег так і не випало. Отже, куйте залізо, поки гаряче!
До моменту, коли в Мадразі з’явиться нікому не відомий чувачок, розповівший, що тусив у Барселоні з болгарами, які возили цигарки з якоїсь Андори, залишалося ще пару тижнів, і вони були наповнені досить безтурботним життям. Уже з 2 березня ми почали купатися в морі, їжа була
безкоштовною, цигарки можна було «стріляти» в перехожих. До речі, це треба було робити виключно рідною мовою, а не французькою. Не знаю, чому, але коли ти починав тарабарити щось на кшталт "Мус’є, нё пур’є ву па донє муа ун сігарет", тобі майже миттєво відмовляли, а ось коли ти
підходив із більш звичним "Мужик, дай закурить!" або "Сигаретки не буде?" і відповідним жестом, то ефект був майже 100%-й. Мабуть, цим ми ламали стандартний сценарій, коли на звичайне прохання на французькій у більшості заготовлено стандартну відмову. А тут такий "нежданчік" :)
Одже життя йшло приблизно за таким графіком: до 7-ї треба проснутися, зібратися й покинути Мадрагу (речі можна було залишати в камерах схову). Після цього всі йшли або на сніданок, або (хто зовсім не виспався) досипати в одному зі сквотів (нежилий або покинутий мешканцями
будинок). Раніше за всіх починали годувати в закладі імені Мами Терези. Там були певні правила - перед їжею всі разом стояли та 10 хвилин у повній тиші слухали молитву. У цей час кожен розважав себе як міг. Одного разу хтось із хлопців слухав плеєр, і Петруха (той самий
«телефоніст») попросив дати йому послухати. Усі мабуть знають, що коли ти в навушниках, то силу свого голоса часто не відчуваєш - тобі здається, що ти сказав щось тихенько, а насправді виходить дуже гучно. І ось усі стоять у тиші, монашка тихенько бормоче молитву, і тут, як гром
посеред ясного неба, роздається задоволений Петрухин вигук "ЗАЄБІСЬ!" (мабуть музончик дуже сподобався). Усе приміщення одразу ж здригнулося від реготу, а монашка підскочила до Петрухи та стала відбирати у нього плеєр. Він не дав їй це зробити, і з обуренням відштохнув,
крикнувши "Тю е малад???" (Ти шо, хвора?).
Отака непроста робота була у працівників благодійних організацій Марселя :)
Отака непроста робота була у працівників благодійних організацій Марселя :)
А одного разу, прийшовши "на сендвічи" (які видавали об 11-й ранку), я побачив, що в мужичка, який їх зазвичай видавав, під обома очима по фінгалу. Як з’ясувалося, за день до того вірменин Едгар спробував отримати два сендвічи ще раз (там видавали строго по 2 в руки), натягнувши
на голову капюшон, і цей мужичок його впізнав і почав виштовхувати з приміщення (французи вони всі такі емоційні 😉). Так цей джігіт не довго думаючи зарядив йому в переносицю.
Тим хто не наївся, можна було ще сходити "на Кастеляно", але там завжди ошивалося багато арабів, і
Тим хто не наївся, можна було ще сходити "на Кастеляно", але там завжди ошивалося багато арабів, і
бійки з ними там спалахували через раз.
Ближче до 18.00 треба було підтягуватися назад у Мадрагу. Деякі приходили ще раніше, бо поруч із Мадрагою розташовувався великий ринок, де торгували в основному овочами та фруктами, і після обіду там починали викидати нерозпроданий товар.
Ближче до 18.00 треба було підтягуватися назад у Мадрагу. Деякі приходили ще раніше, бо поруч із Мадрагою розташовувався великий ринок, де торгували в основному овочами та фруктами, і після обіду там починали викидати нерозпроданий товар.
Часто, якщо в коробці/упаковці з фруктами були пара-трійка підгнивших плодів, то тупо викидали всю коробку, хоча більшість плодів були абсолютно нормальними. Так що поритися в горі викинутих коробок не гидував майже ніхто, навіть прибалти :)
До 20-ї години всі зазвичай уже встигали прийняти душ і повечеряти, після чого дві-дві с половиною години всі сиділи на дворі, палили та травили байки. Цей час був, мабуть, один із найулюбленіших для мене, бо з усіма цими історіями, що розповідались у цьому колоритному збіговищі,
ржака не припинялась ні на хвилину. Особливо всі "усцикалися" з обговорення історій, які бувалий (віком під 40 років) дядька з буйною фантазією на призвисько Комісар придумував для співбесід чувакам, що реально хотіли отримати політичний притулок. Робив він це не просто так, а за
гроші, але підходив до свого діла як-то кажуть "з огоньком", бо кожна історія мала бути оригінальною (не повторюватися з уже представленими) та вражати представників органів, відповідальних за рішення щодо біженців. Особливо мені запам’ятались дві історії. У першій претендент на
политичний притулок страждав на постійну потребу в мастурбації, і коли він проходив військову службу, його поставили нести караул на пост №1 - охорянти бойовий прапор військової частини. І одного разу він, звісно, не витримав, і був застигнутий на гарячому командиром частини,
який вирішив віддати бідолагу під трибунал "за осквєрнєніє святині", ну і після чого він вирішив тікати з країни.
В іншій історії претендент бідкався про те, що попав під репресії органів влади за те, що в знак протесту проти чогось там, забив тряпками каналізаційні стоки з
В іншій історії претендент бідкався про те, що попав під репресії органів влади за те, що в знак протесту проти чогось там, забив тряпками каналізаційні стоки з
туалетів у Верховній Раді, і йому висунули звинувачення за статтєю про блокування роботи Вищого органу влади.
Найцікавіше те, що чим більш гротескною була історія, тим більше шансів було получити позитивне рішення щодо притулку. Треба було лише продумати всі деталі, щоб влучно
Найцікавіше те, що чим більш гротескною була історія, тим більше шансів було получити позитивне рішення щодо притулку. Треба було лише продумати всі деталі, щоб влучно
відповідати на вопроси, які могли задати на співбесіді. Саме створенням цільних історій з усіма подробицями Комісар і займався.
І ось одного такого вечора в Мадразі з’явився чувачок, який повідав нам про чарівну країну Андору, розташовану десь у Піренеях між Францією і Іспанією.
І ось одного такого вечора в Мадразі з’явився чувачок, який повідав нам про чарівну країну Андору, розташовану десь у Піренеях між Францією і Іспанією.
Чувачок у самій Андорі не був, і повідав не так вже й багато - мовляв, тусив у Барселоні з болгарами, які купляли десь в Андорі Мальборо приблизно по долару за пачку. Більшість навіть не звернули особливої уваги на ці слова. Але не ми з Сірим, які одразу ж загорілися цією темою.
Інтернетів тоді не було й перевірити інформацію було складно. Однак я одразу згадав про Мальборо, яке в Марселі можна було завжди купити в арабів по 15 франків за пачку проти 25 у магазинах (точніше в так званих "бар-табаках", де тоді в основному продавались цигарки у Франції).
У найближчі дні ми зробили три-чотири "контрольні закупки" в арабів, питаючи в них під час цього: "А це ж цигарки з Андори?". І якщо перші досвічені шахраюги морозились, мовляв не знаю звідки, то один усе ж таки зпалився, підтвердивши походження табачку. Одже, тема реальна -
збагнули ми з Сірим, і залишався лише один нюансік: "Гроші, гроші взяти де???" - як співає в наш час цей чорт у рекламі "Кредітмаркету".
Розрахунок був простий: якщо пачку Мальборо в Андорі можна купити за 1 у.е., то її завжди можна продати за 2 у.е., якщо вона продається всюди за 4 .у.е. І тепер треба було десь нарити біля 250 долярів, щоб сколотити "стартовий капітал", на який можна буде здійснити експедицію в
Андору, купити там блоків 20 Мальборо руж і заробити на цьому одразу 200 доларів. Ніколи ще життя не підкидувало мені більш цікаву пропозицію - відправитися в якусь загадкову країну в горах з перспективою отримання прибутку в 100 % - 200 баксів вклав - 200 баксів отримав!
Після недовгих розмірковувань вирішили використати для сколочення стартового капіталу одну з відомих тем для заробітку в Марселі - так зване "стояння на ручці на пошті". Тємка полягала в тому, щоб стояти на вході в одне з поштових відділень і відкривати всім відвідувачам двері з
яскравою посмішкою та привітанням "Бон жур, мадам/мс’є!". Справа в тому, що в той час багато французів отримували зарплатню та вирішували інші фінансові питання в поштових відділеннях, які водночас були відділеннями La Banque Postale - однієї з найбільших банківських установ
Франції. І як казали самі французи, у них був популярним вислів "Копійку королю, копійку - жебраку", тобто виплачуючи податки, вони також вважали за потрібне щось підкидувати і "знедоленим представникам суспільства". Ну і може просто настрій хороший у людей завжди після отримання
грошей. Це все призводило до того, що "знедолений представник суспільства" у ролі швейцара на пошті міг заробити до 400 франків (майже 70 баксів!) за три-чотири години. Але проблема була в тому, що практично всі пошти в Марселі були вже "зайняті", що цікаво - переважно румунами.
І ці румуни ретельно оберігали свої "володіння" від сторонніх посягань. Я особисто бачив, як декілька румун прямо на вулиці лупцювали одного поляка за те, що він хотів постояти "на ручці" на одній із пошт. Поляк був цікавим екземпляром, такій собі панк із надписом на лисій
потилиці "Wrodzony białym". Ми його називали "Врождьонний п’яним". У подальшому він припинив свої спроби втілення різних "бізнес-ідей" і тупо стояв на колінах посеред марсельского ринку з картонною табличкою "Сіль ву плє, дайте 1-2 франки на життя".
Але дехто з хлопців, нещодавно прибувших із Обані (містечко неподалік Марселя), де марно намагалися потрапити до лав Іноземного Легіону, доповіли, що там мало хто стоїть "на ручці", і ми з Сірим вирішили спробувати своє щастя там. Я був доволі сором’язливим парубком і Сірий
"вєлікодушно" погодився виконувати основну задачу (да і був він більш маленьким і худеньким за мене, що більше підходило для такої ролі). Надії наші виправдалися, конкурентами Сірому зрідка виступали хіба що реальні місцеві клошари, які втікали після перших же грізних матюків на
незнайомій їм мові. Да і добропорядним громадянам було приємніше бачити на вході охайного білого парубка, ніж вонючого старого нєгра з дредами, нагадувавшими хвіст бобра :) Одже, вже з перших днів Сірий почав збирати по 200-250 франків за декілька годин (багато теж на ногах
не простоїш). А моїм завданням стало міняти всі ці дрібні гроші (бо більшість давали монетами номіналом від 1 до 10 франків) на крупні купюри в магазинах і бар-табаках. Якщо мене зараз розбудити серед ночі і спитати "А ну скажи, як на французькій буде "Поміняйте мєлочь", то я без
затримки відповім "Нё пур’є ву па шанже муа птит моне". І ось таким чином ми трохи більше ніж за тиждень уже мали в кишені завітні 1500 франків. Пора вже мабуть сказати, що курс тоді становив біля 6 французьких франків за 1 долар США, тобто мали ми біля 250 баксів. Попереду була
Андора, але перша наша експедиція в цю країну за насиченостю подіями не поступається нашому нелегальному переходу чотирьох кордонів поспіль, тому мені потрібна невелика пауза, щоб зібратися з силами :)
Одже, поїхали! Нарешті справжня справа :) Взявши в дорогу консервів із "корита" (пакет продуктів, регулярно видаваємий усіляким неробам префектурою), рушаємо з Сірим рано вранці з вокзалу Сен-Шарль. На початку все було напрочуд гладенько (нагадую, що на поїздах ми їздили завжди
без квитків). До Тулузи долетіли на TGV (надшвидкісний потяг), після Тулузи пересіли на місцевий потяг, у яких зазвичай усі контролері злі як собаки, а тут нам просто виписали штраф і ми спокійно доїхали до полустаночка Ля-Тур-де-Кароль, де вже сіли на бус до столиці Андори -
містечка Андора-ла-Велья. Чому ми вирішили їхати саме до столиці я вже забув, але князівство Андора - країна невеличка, розміром мабуть трохи більше Броварського району Київської області, тому спочатку нам це здалося несуттєвим, ось і вирішили почати знайомство з самого центру.
Тут треба сказати, що по-перше Андорра на українській пишеться все ж таки з двома "р" (виправляюсь), а по-друге ми вже давно у височенних (до 3000 м) піренейських горах, і вся країна розташована на висотах вище кілометра. На вершинах ще лежить сніг і виглядає все це просто чудово
У першому ж магазині ми натрапили на дешеві цигарки по долару з гаком за пачку. Ми розуміли, що якщо у звичайному магазині така ціна, то наші надії не марні, і десь мають бути точки зі ще нижчою ціною. Трохи полазивши по місту дійсно знайшли спеціалізований магазинчик, де взяли
20 блоків по ціні 64 франки за пачку, тобто все по плану - практично 1 бакс за пачку, ура! Пора вже їхати назад, але з автобусами в бік Франції повна непонятка. Знайшли лише бус до Сольдеу - це на півдорозі до кордону. І ось у цьому Сольдеу нас чекала перша засада - автобусів
нема, а автостопом ніхто не бере. Я ще й розбив у рюкзаку банку з джемом, і усі теплі речі повимазувалися цією солодкою гидотою. Простояли півтори години, при чому стоїш на сонці - спека, хоч до трусів роздягайся, а тільки зайшов у тінь - одразу дубарь-колотун. Стоїмо, махаємо,
втрачаючи вже останню надію, і тут зупиняється новенький гольф з андоррськими номерами. Я кидаюся до нього, відкриваю двері та раптом чую музику в салоні: "Комбат-батяня, батяня-комбат, ти сєрдце нє прятал за спіни рєбят" 😱 - шо за глюк???
Починаю бекати щось типа на французький "Мусьє, це що - музік русе???", а лисий тіпочек у спортивному костюмі за кермом відповідає на чистій російській: "Да я і сам русскій, садітєсь, єслі в Пас-де-ля-Каса нада". Оце так! Сідаємо в шоці в машину й одразу викладуємо, що ми
контрабандисти-початківці й тулимо назад до Франції з надією охерєнно розбагатіти :) Ну і він нам про себе каже, що звуть Вася, родом з Рязані, має панамське громадянство, але більшу частину часу живе тут в Андоррі, де має нерухомості на півтора ляма зелені. Каже, що Мальборо
можна й дешевше купити, і він навіть може в чомусь допомогти в цій справі. Ні хєра собі - у нас у головах уже проносяться галактичного масштабу плани мільйонних заробітків і міжконтинентальних операцій, коротше - Нью-Васюки :). Мужик навіть залишає телефон жінки - каже, що вона
завжди знає, коли він на місці, бо буває, що він надовго у Штати улітає.
І ось так довозить нас до прикордонного містечка Пас-де-ля-Каса, бажає успіху та їде геть. Час уже ближче до вечора, але знаходимо бус до найближчої французької станції L'Hospitalet, де можна сісти на потяг
І ось так довозить нас до прикордонного містечка Пас-де-ля-Каса, бажає успіху та їде геть. Час уже ближче до вечора, але знаходимо бус до найближчої французької станції L'Hospitalet, де можна сісти на потяг
до Тулузи. Стан у нас, звісно, трохи зачарований (ми ж уже майже міліонери), все класно, все буде супер. Ми спокійно сідаємо в цей автобус, рюкзаки складаємо в багажне відділення й вирушаємо з Андорри. Гей воли!!!
Із зачарованого стану нас висмикують французькі митники: "Бон суар, любі друзі, ваші рюкзаки?" - "Ві".
"А чи знають шановні мусьє, скільки пачок цигарок можна ввозити у Францію?" - "Но". "Ну тоді тримайте свої законні 5 блоків на двох, а решту 15 ми забираємо на користь славетної
"А чи знають шановні мусьє, скільки пачок цигарок можна ввозити у Францію?" - "Но". "Ну тоді тримайте свої законні 5 блоків на двох, а решту 15 ми забираємо на користь славетної
Французької республіки, бо дозволена кількість цигарок на людину - 25 пачок, дуже радимо запам’ятати це на майбутнє."
Зачарований стан переходить у стан ступору й повної розгубленості. З нього нас виводять два голоси з сидінь позаду нас: "Цо, хлопци, попалі? Курвльона дуана!"
Зачарований стан переходить у стан ступору й повної розгубленості. З нього нас виводять два голоси з сидінь позаду нас: "Цо, хлопци, попалі? Курвльона дуана!"
Голоси належали двом полякам - Анджею та Гжешеку, і вони розказали нам саме те, що ми мабуть мали почути в той момент: у цей день у них на андоррсько-іспанському кордоні "курвльона дуана" (митниця по місцевому) забрала авто Фольксваген Джетта та 300 блоків цигарок. Усі наші
проблеми в порівнянні з цим одразу ж здалися просто мізерними. З’ясувалося, що і з французької і з іспанської сторони діє такий закон, що контрабанда конфіскується разом із засобом її транспортування. Тобто зловили тебе з торбою цигарок - забирають разом із торбою, зловили на
машині з циргаками - конфісковується машина.
Під цей розказ у наших нових друзів по нещастю якось гармонійно з’явилася пляшка "вудки", ми разом вийшли на станції, і наша надія знову заграла яскравим сяйвом, знову все було добре та буде просто супер. Поляки розповіли нам багато
Під цей розказ у наших нових друзів по нещастю якось гармонійно з’явилася пляшка "вудки", ми разом вийшли на станції, і наша надія знову заграла яскравим сяйвом, знову все було добре та буде просто супер. Поляки розповіли нам багато
дуже корисної інформації про Андорру та взагалі цей контрабандистський бізнес і запропонували разом їхати до них у Париж, де вони збиралися зколотити нову експедицію в Андорру, щоб хоч якось відбити збитки. Ми розглядалися як можливі помічники у справі перенесення цигарок пішки
"пшез гури" до місця подалі від кордону, де нас забере машина. Тобто поляки надають нам можливість скористатися своїм транспортом, а ми разом зі своїми блоками несемо їхні. У піднесеному настрої сідаємо в потяг "Ля-Тур-де-Кароль - Париж", поляки з квитками, а ми, звісно - без.
Через годину проїхали Тулузу й повирубалися. Добре, що до того встигли записати телефон поляків у Парижі, бо невдовзі нас розбудили контролери та без жалю й докорів сумління висадили нас посеред ночі на якомусь полустанку. Дивимося на годинник - час ночі, на розклад - перший
потяг о 7 ранку. Ніч доволі прохолодна (середина березня), спати нема де. Почули шум траси та й вийшли на неї. Без особливої надії піднімаємо руку на першу автівку, і це ж треба - зупиняється. Всередені фіатіка веселий італієць, який не побоявся взяти вночі двох шлеперів із
похмільними харями. Каже, що їде до родини в містечко Кагор (так-так, саме звідти й пішла назва цього солоденького вінішка). Довіз нас до самого вокзалу, і ми навіть встигали на паризький потяг, але він складався повністю зі спальних вагонів, і нам там було просто нікуди
приткнутися. Одже треба шукати якийсь ночліг. Сірий все агітував тупо полягати на лавки, але я не повівся і врешті-решт нам вдалося залізти в потяг, що стояв на бокових коліях (з’ясувалося, що двері можна відкрити невеликим зусиллям). А там ще й можна було познімати занавіски
з плотної тканини й повкриватися ними. Дуже непогано поспали, а рано вранці потяг ще й поїхав у бік Парижу, до якого ми доїхали без жодних проблем. Я ніколи до цього в Парижі не був, і на під’їзді до нього жадібно роздивлявся види за вікном, готуючись "побачити Париж і вмерти".
Але все було якось дуже по-буденному, все таке сіре й просякнуте початком нового робочого дня, коли товпи робочого люду з’їзжаються з периферії у столицю. Коротше якось не склалося в мене з Парижем із самого початку й досі він не викликає в мене особливих емоцій. Ось, наприклад,
Рим і Лондон - це на сто відсотків "мої" міста, а Париж так і залишився місцем, де можна хіба що перекантуватися й порішати деякі "робочі питання" :).
Продовжу вже завтра.
Продовжу вже завтра.
На вокзалі Гар д’Аустерліц, куди ми прибули, подзвонили полякам, дізналися як до них доїхати та пішли шукати спосіб проникненння в паризьке метро. Нічого розумнішого не придумали, ніж внагляк перескочити через турникети на вході. У подальшому це і стало основним методом проходу
в паризький метрополітен :) Поляки жили біля станції метро Ля Курнев (досі пам’ятаю, що 7-а лінія метро). Квартирка у них була дуже маленька, такий собі курничок під дахом із мансардними вікнами, але Ейфелеву вежу з них видно :) А найголовніше це те, що там також мешкала жінка
Анджея, що забезпечило нам не лише теплий прийом, але й гарячий смачний обід :) Побалакавши з Анджеєм і Гжешеком, з’ясували, що вирушати на Андору вони будуть лише через тиждень, бо треба знайти гроші та підготувати машину друзів. Жінка Анджея одразу ж викупила наші жалюгідні
5 блоків за 600 франків, і в нас із Сірим проснулася "жажда помсти" - негайно тулимо обратно в Андорру, купуємо на ці гроші 10 блоків і вертаємося в Париж, щоб ці гроші швиденько обернути на 1200 фраників. Відстань між Парижем і Андоррою, на хвилиночку - під 1000 км. Але енергії
знову через край, хлопці ще й підказали де купити "файки" (цигарки) прямо на кордоні в Пас-де-ля-Каса за 56 франків за блок. А якщо поміняти франки на іспанські песети, то буде ще дешевше. Так ми і зробили, вийшовши на площі Плас-де-ля-Конкорд, де було багато обмінніків. Площа,
до речі, сподобалась, перше позитивне враження від Парижу :) Ну а далі стартанули з того ж вокзалу Гар д’Аустерліц, і вже затемно доїхали до містечка Брів-ла-Гайард десь у центрі Франції.
До наступного потягу залишалося ще пару з гаком годин, і ми вирішили трошки відпочити в
До наступного потягу залишалося ще пару з гаком годин, і ми вирішили трошки відпочити в
потязі, стоявшому на бокових коліях, згадавши як класно було лежати на сидіннях минулої ночі. Цього разу навіть вляглися у вагоні-ресторані. Але щойно ми розслабилися, як потяг рушив. Ми спочатку вирішили, що його подають на вокзал і не вискочили, а коли зрозуміли, що він увозить
нас у зворотний бік до Парижу, то було вже запізно. Робити нічого - сіли по барськи в порожньому вагоні-ресторані та доїли залишки консервів з "корита", які були в нас. І ось так майже дві години тулили без зупинок назад, доки не доїхали до міста Лімож. Тут ми одразу ж спробували
пересісти на потяг до Тулузи зі спальними вагонами, сховавшись у туалеті, але нас одразу ж "вирахували" і жорстка місцева Верка-Сердючка виштовхала нас нахрєн на перон. Наступний потяг майже о 7-й ранку, одже є шанс поближче ознайомитися з Ліможем.
Що завжди мене дивувало вночі
Що завжди мене дивувало вночі
у французьких містах, так це те, як там під ранок співають птахи. Навіть у Парижі складалося враження, що ти десь у лісі, а не посеред міста. Дуже дивними були ці передранкові години в порожньому місті, заповненому співом різноманітних птахів. Може й у нас так навесні? Просто
зараз нема нагоди прогулятися о четвертій ранку :)
Одже, дочекалися ми потяга, і десь о 10-й ранку вже під’їзжали до Тулузи. Серьога вже геть зголоднів і очікував швиденько знайти в Тулузі шаровий хавчік. Але вийшовши на вокзалі, я з’ясував, що потяг на Ля-Тур-де-Кароль
Одже, дочекалися ми потяга, і десь о 10-й ранку вже під’їзжали до Тулузи. Серьога вже геть зголоднів і очікував швиденько знайти в Тулузі шаровий хавчік. Але вийшовши на вокзалі, я з’ясував, що потяг на Ля-Тур-де-Кароль
відправляється вже через 15 хвилин. Тут треба сказати, що в Сірого була така властивість організму , що якщо він не поїсть у потрібний момент, то його опорно-руховий апарат відмовляється далі діяти. Тобто як автомобіль: не заправиш - не поїдеш. Я вже зтикнувся з цим на
Гроссер Оссері під час нелегального переходу чесько-німецького кордону, коли Сірий жрав сніг із хвоєю, та заїдав усе це таблетками валідолу, і тут, на пероні Тулузького вокзалу, я зрозумів, що далі він не поїде. Приймаю рішення далі ломитися самому, а з Сірим домовляємося
зустрітися ввечері на вокзалі, розраховуючи на те, що я встигну повернутися на паризькому потязі, про який ми знали, що він відходить з найближчого до Андорри полустаночка (де ми бухали з поляками) десь о 19.40.
Щодо хавчика, то тут я був повним антиподом Сірого. Чим довше я не їм, тим менше мені хочеться. Тобто якщо я, наприклад, поснідав, то ледве дотягую до обіду, щоб щось не сжерти, але якщо я не снідав, то можу згадати про їжу лише под вечір. Одного разу під час служби на флоті ми
так сходили з корешем у "Пєльмєнную" в Севастополі, що прокинувся я лише в севастопольскій комендатурі. Морпехи, що охороняли її, сказали, що я валявся на лавочці прямо під Малаховим курганом і вони завантажили мене як дрова в кузов 66-го газона. А тоді як раз вийшов приказ
коменданта Севастополя, що забирати з комендатури може лише командир військової частини, тобто корабля в моєму випадку. На це наш кеп сказав "Ага, щас! Не вистачало ще за п’яною матроснею бігати". Одже, три доби мене ніхто з комендатури не забирав, а хавчіка там не передбачено
взагалі, і я три доби геть нічого не їв, доки мене все ж таки не віддали помічнику командира. І скажу вам, що на третю добу голодівки я перебував у дуже кайфовому стані, скажімо так - максимально наближеному до нірвани. Нічого не боліло, нічого не хотілося - повне умиротворення
та спокій. Наступного дня, правда, температура до 39 скаканула. Коротше проблем із хавчиком у мене не було. У мене були проблеми з контролером, який не дав мені проїхати і години після Тулузи, та висадив у якомусь зажоп’ї. Але я не дуже засмутився та вийшов ловити машину на трасу
Уже друга машина зупинилася. БМВ (або як казали поляки "беемвіца :)), за кермом симпатична дамочка років 30. З’ясувалося, що іспанка. А я, блін, ні бе ні ме - шо на французькій, шо на іспанській. Зараз мені, звісно, хочеться уявляти, що знав би я тоді трохи мову, то ця випадкова
зустріч обернулася б на пристрастний роман, але тоді мене просто підвезли пару десятків кілометрів і висадили перед містечком Фуа вже в горах. До речі, як показала практика, знання мови в амурних ділах грає далеко не першу роль. Був у нас у Марселі такий собі Рома з Ірпеня,
так місцеві дівулі (і що цікаво - молоді) ліпли до нього, як до якогось Алена Делона. А французької він взагалі не знав, чесав їм усяку пургу тупо на російській. Пам’ятаю лежимо з ним на пляжі, і тут він помічає метрах у 100 від нас якусь зі своїх численних знайомих, починає
махати їй рукою та кричить через весь пляж "Маарііі, я твою маааму єбаааал!!!". А та тут же підбігає, радісно щось щебече та просто світиться від щастя. От і гадай після цього, що тим жінкам треба? :)
Ну а мені треба їхати далі в сторону Андорри. Через все містечко довелося пройти пішки, да і після нього йшов декілька кілометрів по трасі, доки мене не підібрала "ренувка" з молодою парою. Кажуть, що довезуть до Тараскона. Непогано! Та ще й знають трохи англійську. Втомлено
всаджуюсь на задньому сидінні та починаю для підтримки розмови розказувать їм на англійській у межах своїх скромних здібностей усе підряд, доки не добалакуюся до того, що їду в Андорру, і там у мене є знайомий мафіозі з Росії, який може допомогти з контрабандою та іншими
цікавими справами :) Бачу, що якось у них з облич зник безтурботний вираз і решту шляху ми переважно мовчали :) Але до Тараскона довезли. Тут знову довелося довго йти пішки, і я вже почав сумніватися, що в мене щось вийде, бо вже скоро 15.00, а до Андорри ще як до неба рачки.
Ніхто не зупиняється, і вже як бувало раніше, вирішую рахувати машини - якщо п’ять штук проїдуть і не зупиняться, то розвертаюсь і йду в Тараскон чекати потяг назад до Тулузи. Вторим чи третім зупинився чорний гольф з мужиком за кермом. Їде до містечка Акс-ле-Терм у 30 км від
Андорри, та ще й розмовляє на німецькій, яку я знаю краще за інші (взагалі-то на той момент я був першокурсником заочного відділення інституту іноземних мов, де вивчав саме німецьку). І тут уже розмова пішла жвавіше, і мужик почав мені розказувати, що всі андоррці - жлоби, а
Андорра - це взагалі виразка на тілі Європи в економічному сенсі. З’ясувалося, що в цій карликовій країні немає акцизних зборів ні на цигарки, ні на спиртне, тому вони там такі дешеві (ох це дешеве андоррське бухлішко, скільки потім халеп через тебе буде :)) За такими розмовами
швидко доїхали до центральної площи Акса, дядя вийшов зі мною з машини, попрощався та пішов по своїх справах. Акс-ле-Терм - зовсім невелике містечко, але поки я його пройшов та знову вийшов на трасу, час уже наблизився до четвертої години вечора, і я розумів, що підіймаю руку
лише для відмазки перед самим собою, бо машин майже нема, до Андорри 30 км, а мені ще треба не тільки дістатися туди, а ще й купити цигарки та пройти 12 км по горам через кордон до станції Опиталет до 19.40. Коротше, зовсім я "приунив", опустив руку, розвернувся та крокую назад
у місто, вже не дивлячись на дорогу. Тут чую - хтось сигналить. Обертаюсь, а це знову той мужик на чорному гольфі. "Сідай" - каже, "поїдемо в Пас-де-ля-Каса, бо я вирішив заправитися бензином у Андоррі". Ну, думаю, пощастило. Андоррці хоч і жлоби, але бензинчик у них,
виявляється, у два рази дешевше :) Ура, пригоди тривають! Через півгодини я вже носився по Пас-де-ля-Каса в пошуках потрібного магазинчика. Там вдалося купити 10 блоків за такою ціною, що вистачило ще на 4 пачки "на роскур" та ще й трохи на поїсти. Тепер залишилося тільки якось
перейти кордон. Дорога на Опиталет ішла вздовж ущелини по її схилу. Спуститися в ущелину можна було лише на виду в митників, максимум у 400 метрах від митниці. А ще досить світло.
Але ж часу на роздуми нема, до потягу лишилося біля двох годин, а до станції — 12 км. Вмикаю вже звичний режим «Паніка та відчай», пригаю з дороги на схил і ломлюсь точнісінько як лось проміж кущів униз до річечки, де є хоч якісь дерева, за якими можна сховатися від огляду з боку
митниці та дороги. Перші хвилин двадцять я біг без зупинок, бо тільки починало сутеніти і побачити мою метушливу фігуру на схилі було зовсім нескладно. Я навіть думаю, що бачили, і навіть саме митники бачили, але за спиною в мене був лише порівняно невеликий рюкзак, що дуже
сильно відрізняється від "дорослої" контрабандистської торбини блоків на 100, з якою людина виглядає так, ніби тащить маленький холодильник на горбу. Тому вони мабуть подумали щось на кшталт: "Та це якийсь єбанько або бомж здичавілий, нахєр надо ще за ним ганятися".
Стежок як таких там не було, були лише такі собі тераски, витоптані лошадьми (саме вони зазвичай пасуться на гірських схилах у Андоррі), які в хаотичному порядку пролягали вздовж ущелини. Іноді доводилося перескакувати по камнях на інший бік ріки, іноді знову підійматися вгору,
бо проходу біля річки не було. Загалом більшу частину шляху я тупо біг, бо розумів, що з таким рельєфчиком я інакше не встигну на потяг. Зупинявся перепочити лише пару раз на 2-3 хвилини. І ось у такий момент перепочинку, коли вже стемніло, я звернув увагу на якесь яскраве
джерело світла високо вгорі попереду. Виглядало це так, ніби на верхівці дуже високої гори світив встановлений там прожектор. Перша думка в мене була така: "Бля, якщо вони тут кордон із прожекторами на такий висоті охороняють, то мені точно пезда, шансів прорватися нема.
Але потім я придивився й розгледів, що контури гір, яки ще можна було побачити, знаходяться значно нижче цього прожектора і якщо б він був на горі, то ця гора мала би бути висотою з Еверест, тобто ця фігня тупо висіла в небі. Якось собі пояснити таку "нєпонятку" я не міг, бо
ніколи до цього часу не бачив комет, а це була саме вона (потім про це розказали поляки), і цей момент, до речі, є тим самим "тригером", який запустив увесь цей гигантський тред (але я чесно попереджав, що так і буде), коли @PashaXVI запропонував написати про контрабанду цигарок
у Піренеях. Одже вітаю всіх, хто дочитав тред до цього, мабуть вже 250-го (😱) твіта, біжимо далі по ущелині!
Ці 12 км я пробіг за 1 годину 40 хвилин 💪. До потягу залишалося майже півгодини, і на станцію я поки вирішив не виходити, а заховався за старою кам’яною огорожею метрів за 200 до неї, ліг на землю та закурив цигарку. Це була, мабуть, одна з найсмачніших цигарок за все моє життя,
і мені про неї краще не згадувати зайвий раз, бо я вже давно не курю, і жалкую про це лише тоді, коли згадую саме такі моменти: лежиш на траві з цигаркою в руках, дивишся на якусь загадкову херню в темному небі :) і усвідомлюєш, що тобі це, курва, вдалося - голодному, толком не
спавшому, пронести контрабанду серед білого дня та встигнути на останній потяг.
На нього я сів без проблем і ніхто мене не чіпав до самої Тулузи. Але Сірого на вокзалі не було. Прочекавши його пару годин, пішов шукати нічліг у потягах на бічних коліях.
На нього я сів без проблем і ніхто мене не чіпав до самої Тулузи. Але Сірого на вокзалі не було. Прочекавши його пару годин, пішов шукати нічліг у потягах на бічних коліях.
З моїм досвідом це було вже нескладно, і я вже майже спав, зручно вмостившись на сидіннях, коли почув, що у вагон хтось заходить. Два голоси належали явно молодим і п’яним хлопцю з дівчиною. Побачивши мене, вони анітрохи не зніяковіли, сказали мені "Бон суар!", всілися на
сусідніх сидіннях, і що ви думаєте? - правильно думаєте! - почали кохатися просто в мене на очах. Судячи зі звукового супроводження, ідея такого "експерименту" належала дівчині. Попереджаючі можливі питання, одразу скажу, що будь-яких пропозицій мені не поступало :)
На ранок Сірий все ж таки з’явився на вокзалі, ще й приніс хавчику з якоїсь "Армії порятунку". Як з’ясувалося, окрім цієї «Армії порятунку», він знайшов у Тулузі ще нічліжку, де можна було повечеряти, але не зміг звідти вийти після 20.00, бо їх усіх там тупо закрили до 6 ранку.
Такі вже там були правила. Взагалі, нічліжки у Франції були дуже різними. Про них варто більше розповісти, а позаяк особливих перепон на шляху до Парижу в нас уже не було, одразу ж перенесуся до нього, бо вже ввечері нам довелося вирішувати питання з ночівлею, оскільки поляків ми
зовсім не хотіли цим "грузити". Вони лише підказали нам, що на вокзалі Гар-де-Ліон є безкоштовна столовка, де завжди можна знайти когось із "нелегал-емігрантської" тусовки. Там ми і зустріли Колю - хлопця чи то з Набережних Челнів, чи то з Череповця, чи то навіть із Чебоксар (я
чогось постійно плутаю ці мокшанські мегаполіси, попри абсолютно різні назви). І цей Коля ввів нас у світ нелегалів Парижу, розповівши про основні алгоритми з пошуку нічлігу, їжи, шмоток і навіть бухла.
Наприклад, для пошуку ночлігу треба було після 5 вечора приїзжати на станцію метро Жорес, де був такий собі розподільний пункт, звідки відправляли до різних ночліжок. Там спочатку вечеряєш (до речі дуже непогано), а потім ідеш тягнути "лотерейний квиток" - тобі видають талончик
певного кольору, з яким ти сідаєш у відповідний автобус і їдеш у відповідну нічліжку. Умови в них були найрізноманітнішими - від "готелю" в районі Мулен-Руж, де в кожного був окремий номер і комплект одноразових гігієнічних засобів, до нічліжки в дурдомі. Саме один із корпусів
паризького дурдому Мезон Бланш став нашою першою нічліжкою в Парижі. Навколо нього в той момент ще й були якісь протести проти поганих умов утримання психічних хворих, і всі ці люди з плакатами біля кострів вдало довершували всю фантасмогоричність ситуації, коли ми туди попали :)
Ночувати в дурдомі зазвичай доводилося тим, хто приходив на розподільний пункт найпізніше. Я особисто великих мінусів у такому варіанті не бачив - ну трошки обстановочка специфічна, увесь цей білий кахель у приміщеннях та старі залізні ліжка, але все чисто та ще й годують ще раз
перед сном, правда меню завжди одне й те саме - макарони, смажена курка й один цілий апельсин.
З хавчиком у Парижі взагалі не було проблем. Були місця, де їжу давали абсолютно безкоштовно, як-от у тій столовці на ліонському вокзалі (правда, там теж меню завжди було однакове:
З хавчиком у Парижі взагалі не було проблем. Були місця, де їжу давали абсолютно безкоштовно, як-от у тій столовці на ліонському вокзалі (правда, там теж меню завжди було однакове:
смажена курка та пшоно). А якщо в тебе в кишені завалялася пара-тройка монет, то можна було відвідати практично такий собі ресторанчик, де за фіксовану плату 5 франків (менше долара) до тебе підходив офіціант і ти міг вибирати в меню повноцінний обід із трьох страв.
Таким чином, до нової поїздки з нашими поляками в Андорру ми встигли майже відновити наш початковий капітал, продавши за 1200 франків пронесені мною 10 блоків Мальборо, та забезпечити собі мінімальні "умови життєдіяльності", ознайомившись зі злачними місцями Парижу.
Поїздки з поляками в Андорру на машині були суперкомфортними в порівнянні з нашими "бомж-набігами". Приїзжаємо на машині в Андорру, заселяємося в готельчик, у час-два ночі переходимо кордон "пшез гури" з торбами по 100 блоків у кожній, йдемо не до станції, а десь 3-4 км до
паркінгу в горах на території Франції, де нас забирає машина - і вуаля - 1200 фраників обертаються на 2400, а вже через кілька днів, після другої такої самої успішної вилазки - вже на 4800, а це вже 800 баксів. Тобто практично за тиждень ми з Сірим заробили по 400 баксів.
Особливих пригод у ціх поїздках не було, тому й не описую їх докладно. Запам’яталися хіба що два моменти. Перший, це коли ми вночі під час переходу кордону зупинилися перепочити, і до нас в темряві підійшли декілька коней і почали тикатися в нас своїми мордами. Дуже цікава була
картина в місячному світлі. А другий, це тоді, коли ми рано-вранці зупинилися в гірському містечку Акс-ле-Терм, де на центральній площі розташовано басейн із гарячою водою з термального джерела, та довго кайфували в ньому, насолоджуючись "ванною" після нічного переходу кордону.
Поляки ж за ці дві ходки з нашою допомогою привезли В Париж стільки цигарок, що їм знадобився певний час, щоб усе це розпродати. Ми ж свої 40 блоків "пульнули" досить швидко й вирішили зробити одну ходку своїм ходом, на потягах. За порадою Гжешека, ми залишили НЗ у розмірі
1200 франків, щоб знову не ризикувати всіма грошима, і відправилися за 60-ю блоками в Андорру. Там все пройшло досить гладенько, ми навіть не брали готель, а просто протусувалися з цигарками в Пас-де-ля-Каса до темряви, неспішно пройшли за моїм маршрутом до станції Опиталет, і
сіли в ранковий потяг на Тулузу. І тут на нас чекав "нежданчік". Квитків ми як завжди не брали (мінімізація накладних расходів понад усе), і ближче до Фуа, уже десь в 70 км від кордону, нас спалив контролер і вирішив не просто нас висадити, а ще й здати поліції, бо своїм падлючим
досвіченим оком одразу ж зрозумів, що перед ним панове контрабандисти. Але ми теж уже не новачки, і я одразу, коли він спитав про наші сумки, чи це наші, запідозрив, що зараз буде зрада та сказав Сірому, що треба тікати. Ми вийшли в тамбур і дійсно, коли потяг зупинявся
на вокзалі в Фуа, побачили на пероні чотирьох ментів. А у французьких потягах двері для виходу відчиняють кнопками самі пасажири, коли потяг зупиняється і двері розблоковуються, і розблоковуються вони з обох боків. То ми взяли й відчинили двері не з боку перону, а ті, що виходили
на колії. Зіскочили на рельси і давай тікати з нашими торбами вздовж потягу, бо за коліями горна ріка і бігти нема куди. Тут дивлюся під потяг і розумію, що нас помітили. Усе це були тупо кадри з фільму, класична така погоня серед потягів, де з різних боків мількають ноги.
І закінчилося це теж класично. Ми вже добігаємо до кінця потягу, як із-за нього вибігають двоє ментів із сріблястими револьверами та дикими голосами оруть нам на своїй жабоїдський щось типу того, що зараз блять застрелять нахрен. Довелося підіймати лапки :(
Повезли в місцеву буцигарню. Там звична для нас процедура "здав-прийняв-протокол-відбитки пальців", але ж папірці з Французької організації по правам біженців - це вам не хухри-мухри 🤪, тому ще до обіду нас відпустили на всі чотири сторони, конфіскувавши цигарки. Я навіть
не пам’ятаю, чи залишили вони нам наші законні 5 блоків, але сумки, як засіб перенесення контрабанди, точно забрали. Ще запам’ятався здоровенний мужик в закривавленому світері, якого заводили в буцигарню, а супроводжуючий його мент ніс мачете.
Після такого облому ми з Сірим
Після такого облому ми з Сірим
прийшли до висновку, що без машини діла не буде і треба десь шукати гроші на її купівлю, якщо не хочемо постійно залежати від поляків. У принципі мова йшла зовсім не про космічну суму, бо тоді як раз у більшості постсовкових країн заборонили ввезення автівок віком старше 10 років
і всі такі тачки капітально попадали в ціні в Європі, до 1000 баксів був непоганий вибір. Сірий ще й займався раніше пригоном авто з Голандії, тому де взяти машину, ми вже знали, а ось із грошима було складніше. Довелося думати над тим, щоб брати в долю ще когось. І цим третім
став Петруха, той самий майстер міжнародного зв’язку та опонент монашок мами Терези, про якого я вже писав. Грошики в нього водилися, бо за свої послуги він отримував невелику, але стабільну оплату, взагалі не бухав і не курив, тому всі кошти повільно але впевнено накопичувалися
в нього в очікуванні "великих справ", які ми йому саме і запропонували :) Тож одного весняного дня на початку квітня ми з Сірим вирушили з Парижу в голандське місто Утрехт, де знаходився один із найбільших у країні ринків вживаних авто.
Вирішили їхати спочатку в місто Лілль на кордоні з Бельгією без квитків, а вже звідти їхати з квитками через Бельгію до Голландії, бо невідомо було, чи мають "магічну силу" наші папірці на території інших країн, а перевіряти це, маючи 800 з гаком баксів у кишені, нам не хотілося.
Найближчим швидкісним потягом у бік Лілля був TGV Париж-Брюссель. Невдовзі після відправлення підійшов контролер, ми по діловому швиденько оформили нам штраф і спитали про наступну зупинку. "А наступна зупинка - Брюссель" - відповів контролер. І Лілль він проїзжає, але
не зупиняється, хоча це досить велике місто. У Сірого почалася паніка: "Все, жопа! Зараз контролер повідомить прикордонників і в Брюселі нас одразу ж запакують!" А як прикордонники вміють забирати всі бабки, ми вже знали. Не довго думаючи Сірий дістав із кишені свій неодмінний
валідол у маленькому металевому тубусі, витрусив звідти всі таблетки та, туго звернувши трубочкою купюри, засунув їх у тубус. Після цього закрився в туалеті та довго не виходив. Нарешті вийшов, повідомивши мені з серйозним обличчям, що баблішко тепер у надійному місці.
Але в Брюселі ніхто нас не зустрічав. Країни Бенілюкса вже досить довго були разом із Францією та Німеччиною в Шенгені, але нам тоді було дуже незвично перетинати кордони без жодних процедур.
Перший за тривалий час оплачений нами квиток був із Брюселя в Амстердам.
Перший за тривалий час оплачений нами квиток був із Брюселя в Амстердам.
В Амстердамі нас у першу чергу вразила кінна поліція на площі перед вокзалом і нігери, які майже відкрито пропонували герич, кокс та інші цяцьки. Але ми були прості бухарі, і ці соблазни були не для нас, я навіть травку побоювався курити, бо якось під час служби на кораблі
пару раз спіймав такої "ізмєни", що надовго відбило бажання "розширювати свідомість".
У другу чергу нас вразили ціни на ночліг. Нижче 50 баксів за ніч геть нічого не було. Ми ледве знайшли варіант за 35 баксів, який нагадував просто чердак, поспіхом підготовлений для ночівки.
У другу чергу нас вразили ціни на ночліг. Нижче 50 баксів за ніч геть нічого не було. Ми ледве знайшли варіант за 35 баксів, який нагадував просто чердак, поспіхом підготовлений для ночівки.
Хотіли ще сходити на екскурсію у квартал червоних ліхтарів, але по дорозі зайшли в музей сексу та вийшли з нього з такою кашою в головах, що вже нічого не хотілося, кляті збоченці :).
Наступного ранку ми вже були в Утрехті, де Сірий уже непогано орієнтувався.
Наступного ранку ми вже були в Утрехті, де Сірий уже непогано орієнтувався.
На авторинку знайшли 12-річний дизельний Форд Сієрра в дуже непоганому стані за 700 баксів. І нам ще вистачило на страховку (зелену карту) на місяць, яку нам дуже порекомендував зробити один місцевий, який непогано шпрехав на німецькій. Потім це нам дуже допомогло, і не раз.
Заправили півбака соляри і взяли курс на Марсель. Наші босяцькі душі просто співали від щастя - летимо на власній машині, вільні як вітер. Дома в Україні тоді машина для більшості ще залишалася недоступним предметом розкоші, а ми тут такі - хоба, і кінгс оф роад.
Як в’їхали до Бельгії навіть не помітили. Там я був у шоці з того, що всі дороги були освітлені - і в населених пунктах і поза ними - тупо всюди. А ось на бельгійсько-французькому кордоні довелося трохи понервувати. Там бельгійці здійснювали якусь вибіркову перевірку на колишніх
пунктах пропуску, і нас зупинили. Пояснити щось ми не дуже могли, тому прикордонник довго розмовляв із кимось по телефону, тримаючи в руках наші "магічні папірці". Врешті-решт папірці здолали і цього слугу закона, і нас впустили до рідної Франції :) Вже наступного дня бордова
Сьєрра носилася вулицями Марселя, доки Сірий не в’їхав на перехресті вузеньких вулиць у спортивну Тойоту Супру, вдавивши їй кутом бампера пасажирські двері сантиметрів на 30 у салон. У нашої ж красуні лише подряпина на пластиковому, але як з’ясувалося, дуже міцному бампері.
У Супрі сидів лише один підстаркуватий французик, який просто відбувся переляком. Наскільки я пам’ятаю ситуацію, перехрестя було нерегульованим, а ми були поміхою справа, тобто винним був дідуган на Супрі. Але Сірий не став розбиратися й вирішив, що краще тупо втікти. Він вийшов
із машини, сказав ошарашеному діду "Мусьє, ескузе муа, пардон, оревуар", повернувся за кермо й під крики вже зовсім приголомшеного француза помчався "в дальну даль". Після цього ми вирішили, що треба буде виїхати переночувати за місто про всяк випадок, але хвилин через 20 на
виїздї нас зупиняє поліція і питає: "Панове, ДТП з Тойотою Супра, було діло?". Ну шо тут вже відбрехуватися: "Було :(". - "Доне муа ваші документи" - "Держіть". Поліціянт щойно побачив нашу страховку, одразу спитав: "А якого біса ви втекли з місця ДТП, маючи дійсну страховку?"
Як з’ясувалося, треба було просто дати дідугану переписати дані нашого страхового полісу і все, навіть у випадку нашої вини ми могли б не паритися. Усе це нам пояснив Петруха, який був тоді з нами, і більш-менш розумів французьку. Ну ми лише полегшено розвели руками з дебільним
виразом облич типу "А шо так можно було, да?" і добрим словом згадали голландця, який порадив зробити цю страховку. Поліцейські переписали дані нашого полісу, комусь подзвонили та й відпустили нас знову на волю. Попереду в нас була перша ходка до Андорри на власній машині.
З машиною дійсно все пішло набагато швидше. Діяли за накатаною з поляками схемою: двоє переходили кордон вночі пішки, а третій забирав нас на машині з паркінгу в 3-4 км від кордону. Але після цього ми їхали не в Париж, а в Марсель, де ринок був ще не таким затовареним
"контрабандою", і араби одразу ж викупали в нас цигарки в будь-якій кількості. Правда, мати з ними справу завжди було дуже стрьомно. Я досі згадую ці моменти, як одни з найнебезпечніших у житті, коли ти йдеш із торбою, де цигарок на 2000 баксів, по старому арабському кварталу, а
біля кожного під’їзду стоять групки арабів і пронизливими та зневажливими поглядами просвердлюють тобі дирку в потилиці. І ти буквально шкірою відчуваєш, що в цей момент повністю залежиш від доброї волі та авторитету місцевого ділка, який веде тебе крізь ці трущоби в якусь
халабуду, де в напівтемряві відслюнявлює тобі товсту пачку франків. І беручи ці гроші, ти прекрасно розумієш, що через них тебе тут можуть дуже просто прикопати в якійсь ямі, і шукати тебе ніхто не буде. Але можливість скинути одразу всю партію та без затримки рушити обратно в
Андорру подвоювати гроші пересилювала страх. Ми тоді дійсно поспішали, бо вже через два тижні мені потрібно було повертатися в Київ, де починалася сессія в моєму інституті. Одже, радий нарешті повідомити, що цей тред невдовзі буде добігати кінця :) Але пригоди ще тривають 🤘
Перші пару ходок на машині пройшли гладенько. Хіба що одного разу в Марселі, коли ми вдвох чекали араба-покупця, на нас серед білого дня налетіли троє пацанчиків, теж арабів, і поки ми з Сірим відбивалися від двох, третій встиг витащити з торби 3 блоки цигарок і втекти.
А на третій раз наша схема дала збій. Ми з Петрухою опівночі вже лежали в кущах біля паркінгу, але нашої машини не було. Прочекавши годину, вирішили залишити торби в густих заростях ялівця й ідти пішки в напрямку Акс-ле-Терма, звідки мав приїхати Сірий (там він переховувався в
укромному місці до настання ночі, щоб не привертати зайвої уваги до машини на голландських номерах). Думали, що якщо Сірий все-таки буде їхати, то побачить нас на дорозі, бо інших шляхів звідти нема. Так ми і протопали всі 30 км до Акс-ле-Терма,
на підході до якого вже десь о 6-й ранку нас, як не дивно, очікував Серьога, але без машини. Як з’ясувалося, наша красуня перестала заводитися. Спроби завести з "товкача" ні до чого не призвели, і Сірий пішов шукати допомоги. Знайшов СТО, де погодилися забрати машину евакуатором
і спробувати полагодити. На СТО виявили, що наглухо здох акумулятор, без можливості підзарядки. Сказали що треба новий і виставили Сірому рахунок на 350 франків (нормально так 60 баксів за пару км на евакуаторі та елементарну діагностику), яких у нього не було. Тому йому просто
не віддали ключ, і сказали приходити зранку з грошима. Я вже не пам’ятаю, чи були у нас з Петрухою ті 350 франків, але другі ключі від машини в мене були. Ще й Сірий не втрачав часу вночі та знайшов десь старий сітроєнчик, вскрив йому якоюсь ломакою капот і зняв акумулятор.
Наша машина стояла на паркінгу біля СТО, вже світло, але дуже рано і нікого ще на вулицях нема. Тому ми просто відкрили машину, поставили "новий" акумулятор, як не дивно - завелися та й поїхали собі геть. Забирати вдень наші торби з цигарками ми не наважилися, бо в тому місці був
досить інтенсивний рух, і можно було запросто спалитися (а там була вже така партія цигарок, що не хотілося ризикувати). Залишатись у містечку за таких обставин ми теж не могли, тому були вимушені забратися по грунтовим дорогам високо в гори та провести цілий день серед
піренейських красот. За їжу в цій метушні ми забули, але в машині був один багет і дволітрова бутилка водки "Kharkov" (да-да, саме так називалася найдешевша водка в Андоррі, 4 бакси за 2л). На додачу до цього можна було ще пожувати свіженького щавля, якого багато було на гірських
схилах і запити все це смачнющою водою з гірських струмків. Одже, день у цілому вийшов непоганим :). А коли стемнішало, ми без проблем забрали свої торби та успішно довезли цю партію до Марселя.
До 25 квітня ми встигли зробити ще пару ходок на Андорру, що дозволило мені довести
До 25 квітня ми встигли зробити ще пару ходок на Андорру, що дозволило мені довести
свій особистий заробіток до 12000 франків, тобто 2000 баксів - шалені гроші на той час :)
На цьому я вирішив зупинитися та готувати від’їзд додому. Для цього треба було ще з’їздити в Париж і оформити в нашому посольстві "Свідоцтво на право повернення в Україну".
На цьому я вирішив зупинитися та готувати від’їзд додому. Для цього треба було ще з’їздити в Париж і оформити в нашому посольстві "Свідоцтво на право повернення в Україну".
Це робилося для того, щоб не псувати реальний загранпаспорт відмітками про прострочену візу або взагалі не отримати заборону на в’їзд через нелегальне перебування в країні. Свідоцтво це робилося на справжнє прізвище на основі копії або оригіналу одного з українських документів
Тобто я приходив у наше посольство в Парижі, казав "Ой, біда-біда - вкрали загранпаспорт, ось залишились лише права/копія внутрішнього паспорта". Мене одразу ж спрямовували в найближче відділення поліції, де я мав написати заяву про крадіжку, мені видавали довідку, з якою я
повертався в посольство. Там робили запит в Україну щодо моїх даних, і вже наступного дня я отримував папірець з моєю фоткою, де на 4 мовах було написано, що ця персона повертається додому в Україну, просимо всіляко сприяти їй у цьому. У мене досі два таких дома зберігається :)
Одже я обратно перетворювався на реальну законослухняну особистість, яка не несла жодної відповідальності за все те, що витворяла інша "вигадана особистість" увесь час перебування у Франції. У ефективності цього, як зараз кажуть, "лайфхака" я пересвідчився вже через три місяці,
коли отримав у Києві голландську візу в той самий паспорт, який пересилався поштою професору в Німеччину, а потім був зі мною весь час у Франції.
Від’їзд я спланував на суботу 26 квітня, щоб встигнути перетнути всю Німеччину за 35 дойчмарок по квитку вихідного дня (була в них тоді така замануха, коли протягом вихідних ти за 35 DM можеш без обмежень користуватися всіми потягами, крім надшвидкісних типу Inter City Express).
Із Сірим домовились, що повернусь через 2-3 місяці, коли повирішую всі справи вдома.
Відправлявся я з Марселя і проводжати мене на вокзал прийшло чоловік 10. В прощальному меню були пиво та водка Kharkov. А ще один хлопчик віддав мені свій легіонівський квиток до Страсбурга (якщо
Відправлявся я з Марселя і проводжати мене на вокзал прийшло чоловік 10. В прощальному меню були пиво та водка Kharkov. А ще один хлопчик віддав мені свій легіонівський квиток до Страсбурга (якщо
сдаєшься в Іноземний легіон у рекрутерському пункті в Страсбурзі, тобі там дають квиток до Марселя, де саме відбувається відбір, і якщо тебе не приймають, тобі видають квиток обратно до міста, де був рекрутерський пункт). Одже, я приготувався до спокійної подорожі в бік Німеччини
Спочатку сів на швидкісний TGV до Ліону, контролер поставив мені штампік на квиток - все цивільно, красота :). В Ліоні пересів на потяг до Страсбургу, і коли десь через годину у вагон зайшли чергові контролери, я вальяжно протягнув їм свій квиток. Але вони чогось тут почали
булькотіти між собою, і щось намагаються мені розказати. Я ніц не розумію та питаю, може хтось на алеманьскій (німецькій) шпрехає. І один із них, на диво, починає мені німецькою пояснювати, що мій квиток недійсний, показує мені штамп, який поставив декілька годин тому інший
контролер у попередньому потязі, і каже, що штамп від 6 квітня, квиток уже використаний. Я дивлюсь на штамп, а він, сцуко, дійсно не пропечатався нормально і видно тільки шістку. Але ж я в свою чергу теж показую: "Дивись, ось у штампі від слова Marseille залишилося тільки
-seille, а від 26-го, блять, квітня - тільки 6 квітня, шо тут неясного!!!" Але ж ці продовжують уже теж на підвищених тонах щось мені орати, я теж уже задіяв усі знання матюків, згадав і "кас па ле куй" (дуже грубий вираз французькою на кшталт нашого "від’їбися!") і "шайзкерль"
(засранець німецькою). Коротше, піднявся такий гвалт у вагоні, що бачу - ось-ось поліцію на гвинтокрилах викликають, чи щось таке :) А в мене ж майже 2000 баксів при собі, ну його на хрін, думаю, краще зійду, там наче ще один потяг на Страсбург через 40 хвилин був.
Ось цей квиток, до речі, я тільки вчора помітив, що в нього є термін дії з 14.02 по 15.04 (зліва вверху). І мабуть саме через це ті контролери не відчепилися від мене. 
Але з "пунктом висадки" мені не повезло. Ще один потяг на Страсбург дійсно був через 40 хвилин, але він тут не зупинявся. Вже пів на першу ночі, моросить дощ. Можно було сісти під навісом на вокзалі й дочекатися потягу о 6 ранку, ніч була досить тепла. Але стирчати всю ніч на
порожньому вокзалі з кучею бабла якось не хотілося, бо гопників і у Франції немало. Тож вирішив вийти на трасу, спробувати когось зловити. Став під мостом, бо дощик посилився, і промахав там більше години - ніхто не зупинився. Але ж дивлюсь - метрів у 200 зупинилася вже проїхавша
повз мене машина та здає назад у мій бік, але якось кривенько та невпевнено. Я вже сам підбігаю до неї, відчиняю двері, а там у салоні такий штир перегарний стоїть, що аж на вулиці відчувається. За кермом чувачок років 35, синій як зюзя, ледве розмовляє. Але ж їде до Безансона,
то що треба. Поїздочка була, звісно, дуже стрьомна, але все одно краще, ніж стирчати вночі під мостом хєр зна де. У Безансоні все одно довелося чекати до ранку, але це вже було крупне місто з цивільним вокзалом.
Коли я врешті добрався до Німеччини, я зрозумів, що через ці
Коли я врешті добрався до Німеччини, я зрозумів, що через ці
передрягі залишається мало шансів проїхати Німеччину до кінця доби, коли завершується дія квитка вихідного дня за 35 марок. Тому вирішив упасти на мороз і сісти в німецький швидкісний ICE (аналог французького TGV), щоб проїхати "з вітерцем" хоча б одну ділянку (зупинок у них мало
), а контролеру скажу, що не знав, що квиток вихідного дня не діє в цих швидкісних потягах. У принципі, так і вийшло, але контролер сказав, що "штраф по-любому", на що я витрусив із кишені 2 дойчмарки монетами та сказав, що це "Аллес, більше нема" та ще й помахав своїм
супер-свідоцтвом на право повернення в Україну - давай, типу, сприяй моєму поверненню додому, як тут написано :) І ви знаєте, він забрав ці копійчини, не побрезгував, та й пішов собі далі. Але це все одно не допомогло мені перетнути Німеччину в той день, і я доїхав лише до
Нюрнберга, де довелося погуляти півночі по місту та купити квиток за 38 марок до чеського містечка Хеб. Зате наступного ранку Чехія подарувала мені те, про що я так часто мріяв "самотніми ночами", вештаючись по Франції :)
Одже їду я вже по Чехії в поїзді на Прагу. Все цивільно - квиточки, купешки з сидячими місцями на 6 чоловік, ранок понеділка, в купе зі мною ще 3 людини з кволими обличчями, тулять мабуть на роботу. І тут у купе заходить мала років 18 і сідає навпроти мене.
А в мене з недосипу такий трохи відчайдушний настрій був, і вже через кілька хвилин ми починаємо обмінюватися багатозначними поглядами. Я, якщо чесно, не знаю що саме це було - чи то на моєму обличчі був вираз триумфатора, який повертається з трофеями додому, чи то просто була
молода хвойдочка, яка вирішила не втрачати нагоди дорогою до Праги, але не пройшло й півгодини, як ми заперлися з нею в туалеті й почали адаптувати свої молоді тіла до тісного простору й один до одного :)
Мови про гроші взагалі не було, я б це якось зрозумів на чеській. Але
Мови про гроші взагалі не було, я б це якось зрозумів на чеській. Але
"нацюцюрник", причому чорного кольору, в неї був, що виглядає якось дуже завбачливо для такої молодої особи.
Потім, згадуючи цей епізод, я хватався руками за голову, коли згадував, що в той момент, коли ми були в туалеті, моя сумка, де було сховано більшу частину грошей,
Потім, згадуючи цей епізод, я хватався руками за голову, коли згадував, що в той момент, коли ми були в туалеті, моя сумка, де було сховано більшу частину грошей,
щонайменше хвилин 20 залишалася в купе на верхній поличці абсолютно без нагляду, і це взагалі були б ідеальні умови для парочки аферистів, коли вона мене затягує в туалет, а напарник забирає сумку. Але нічого такого не сталося, і ми разом із нею вийшли на перон у Празі. І тут
вона починає плакати. От прямо сльози текуть по щоках. Начинає щось таке швидко-швидко розповідати, я ніц не розумію, обіймаю її, кажу щось на кшталт "Вибач, мила, мушу вертатися домів...", і даю про всяк випадок 20 дойчмарок, бо не думаю, що це були сльози людини, яка раптово
зустріла й одразу втратила кохання свого життя :), тим більше, що в туалеті нічого такого прямо надзвичайного не було :) Не знаю, може соромно їй стало, може ще щось (дівочі сльози після сексу мені були знайомі й до того), але загалом ця пригода дуже прикрасила той шлях додому,
що залишався, і я з відмінним настроєм доїхав до Києва, попри те, що ще довелося спілкуватися в Ужгороді з класичними рекетирами на чорному бумері, а потім, коли я запізнився на київський потяг, ночувати в підстаркуватого латентного гея (ну я так підозрював, слава Ісу
не довелося пересвідчуватися).
Звісно, по приїзду додому я на деякий час став центровою фігурою серед нашого кола дружбанів і знайомих, не кажучи вже про дівчат (коли молодий чоловік, окрім веселих розповідей про непересічні пригоди ще й має в розпорядженні кругленьку суму, що
Звісно, по приїзду додому я на деякий час став центровою фігурою серед нашого кола дружбанів і знайомих, не кажучи вже про дівчат (коли молодий чоловік, окрім веселих розповідей про непересічні пригоди ще й має в розпорядженні кругленьку суму, що
дорівнює нормальній такій річній зарплатні на той час, то таке поєднання - це страшенна сила, перед якою рідко хто може встояти :), і моє статеве життя ніколи не було таким насиченим, як тоді 🥰). А коли через три місяці я зібрався обратно до Франції, то ще два друга вмовили мене
взяти їх із собою. І перший день нашого приїзду в Марсель буде таким неймовірним і феєричним, що я обов’язково колись про нього розповім, але точно не в цьому треді :) Всьо, кінець! Дякую всім за увагу!
Продовження про другий приїзд до Франції
https://twitter.com/schlavinski/status/1336692356649799683?s=20
• • •
Missing some Tweet in this thread? You can try to
force a refresh
