Розкажу вам історію, пов'язану з журналістом Саймоном Шустером. А ви вже вирішуйте, як після цього читати його матеріали в The Time чи деінде. Діло було в 2018 році. Ми з @OstapYarysh писали репортаж для Гро про норвежця Йоахіма Фурхольма,який приїхав в Україну вступати в ЗСУ.
Норвежець, який хоче в ЗСУ - в 2018 це ще дуже не типова історія і однозначно варта висвітлення. Ні мотивів, ні бекграунду цього чувака звісно ніхто ще не знав. За декілька годин після домовленості про інтв, Фурхольм дзвонить мені з госпіталю і ледь каже, що його побили невідомі>
і сказали забиратися з країни. Пізніше, його історія трішки прояснить нам чому. Але на той момент ситуація була така: іноземець, хоче в ЗСУ боротися проти русні,доповз в лікарню побитий невідомими, без їжі і даху над головою.З одним телефоном старого знайомого воєнкома.Вся інфа.
Що роблю я в цій ситуації. Пишу всім в ЗСУ, кого знаю, щоб вписали його на пару ночей хоч на якійсь базі. З усіх відгукується тільки "Азов" і хостить його в себе в Києві на дві доби. Просто по-людськи. Все. Жодної конспірології.
Що робить Саймон Шустер в 2019 році. Виходить з величезним матеріалом в The Time, якраз коли в Конгресі США "Азов" хотіли визнавати терористичною організацією. І використовує цю історію, яку ви щойно прочитали, як доказ, що>
"Азов" рекрутить крейзі ультраправих фар-райт наці з усього світу. І історія з хостом Фурхольма на базі "Азову" - це типу доказ і вигнали його ніби тому, що "він не мав достатньо бойового досвіду".
Те, як він ще потім відчитував за це Білецького в ефірі Шустера я дивилася буквально в шоці. Тобто це не просто історія про роздування проблеми праворадикалів в Україні. Це якась белетристика, а не журналістика факту.
Та й таке.
• • •
Missing some Tweet in this thread? You can try to
force a refresh
Чому справа Фрідмана в Україні досі живе.Болючий ТРЕД.
Десь там же,в Лондоні,вичікує "кращих часів" в Україні російський режисер Ілля Хржановський, якого той самий Фрідман дуже мутно проштовхнув на посаду художнього керівника Меморіального Центру Бабин Яр в Києві у 2020-му році.
Центр "Бабин Яр" - це головний національний проєкт України щодо формування політики пам'яті про Голокост,зокрема про масові розстріли євреїв в Києві нацистами. За масштабом це недалеко втекло від меморіалізації Голодомору і є стратегічно важливим напрямком нашої політики пам'яті.
І досі художнім КЕРІВНИКОМ проєкту є росіянин Хржановський, який декілька місяців тому (2023) розповідав, що після багаторічної роботи над проєктом ДАУ в українському Харкові він "не розумів",що в Україні тривала війна з 2014-го року. І ця людина формуватиме у нас пам'ять.
«Смерти немає. Є тільки стрілецька честь», – сказав цей чарівний українець, легенда армії УНР Федь Черник 100 років тому перед останнім боєм. Тоді про нього знала кожна українська дитина. Але його могилу більшовики «прикрили» Ватутіним в Маріїнському парку>
Це вражаюче, як вичистили нашу національну пам‘ять. 1. Його іменем маркували панцирі (бронемашини) армії УНР:
2. Його іменем називали військові частини і пластові курені:
Подивилась нарешті фільм «Бабин Яр. Контекст». Лозниця – першокласний пропагандист. Ювелірна робота з посилення російського міфу про винятковість українсько-нацистського колабораціонізму. Звісно, контексту там жодного немає.
Цю, «правильно» вибудовану хроніку, вже рік повномашстабної війни по світу возять ці двоє, з дисклеймером «гірка правда завжди на часі». Хржановський і Лозниця досі хедлайнери меморіалізації Бабиного Яру в Києві - майбутнього музейного комплексу про Голокост.
Якщо ми допустимо їх подальшу участь у формуванні нашої національної пам‘яті – це буде бомба заповільненої руснявої дії:
Дивлячись на російську опозицію, пригадую як наші дисиденти 1960-80-х розповідали про тих українців, які були частиною радянської ідентичності і працювали на систему. Я не пам'ятаю, щоб хтось якось жалів їх>
чи називав жертвами, які задурені пропагандою. В риториці українських дисидентів - гомосовєтікус - це був ідеологічний ворог. Вони сприймали посовєчених людей серйозно, як тих, хто зробив свій поганий вибір. Це була зневага, презирство, іронія, але не жалість.
"Я не дисидент. А от в УРСР було 50 млн дисидентів. Дисидентів проти правди, проти людяності", - так, наприклад, казав співзасновник Гельсінської групи Микола Матусевич.
Те, як росліберали ліплять з себе "настоящую расію", а з росіян - жертв війни- виглядає не просто інфантильно.
Ще раз про плагіат Оксена Лісового, бо тема освіти мені болить.
Науковий ступінь міністру освіти не потрібен! Міністр – це адміністративна посада.
Претензія до його академічної недоброчесності - справедлива>
але мати фейковий науковий ступінь - це побутова оборудка, якою просякла вся наша освіта. Це як куплені права, «замазаний» лікарняний чи військова кафедра в універі в обмін на надбавки до пенсії.
Ми постійно повертаємося до проблеми плагіату, бо попри зміну міністрів>
система залишається старою. А міністри виходять саме з цієї системи. Але ми далі не переосмислюємо, що таке наука і хто нею повинен займатися.
Мої батьки довгий час працювали в інституті післядипломної освіти, де наукові праці часто кліпалися на обідній перерві,
Раз вже заговорили про кіно. Напишу свій🇺🇦топ, окрім "Додому", "Мої думки тихі", "Кіборги", "Носоріг", "Стоп-земля","Дике поле","Співає ІФТКЕ": 1. "Пекельна хоругва" 2019-го. Пам'ятаю, що сміялася вголос в кіно. Несамовитий тролінг русні, бойовий дух і можна дивитися з дітьми>.
2. Мелодрама "Стрімголов" (2017) Марини Степанської. Саундтрек "Панно Інно" довго був в плейлисті: мурашки по шкірі, коли слухаю: soundcloud.com/maryana-klochk…
3. "Гніздо горлиці" (2013) про українську мігрантку в Італії. Тут любима Римма Зюбіна в головній ролі і це дуже правдиве і достатньо особисте для мене: