Привіт, дорогий щоденник.
Сьогодні я скидами вбив чотирьох російських солдат, коли ті намагалися об'єднатися зі своїми, для чергового штурму.
Всі вони вмирали повільно (бо м430а1 має зрадницьки мало уламків. Як того хотілося б).
Сьогодні я скидами вбив чотирьох російських солдат, коли ті намагалися об'єднатися зі своїми, для чергового штурму.
Всі вони вмирали повільно (бо м430а1 має зрадницьки мало уламків. Як того хотілося б).
Чи шкодую я про це?
Ні.
Чи сподобалось це мені?
Я буду брехуном, якщо скажу "ні".
З перших скидів, тремтячими від адреналіну руками, це перетворилось вже в холодну манію, мабуть, не знаю.
Ця невпинна жага знищити всі виявлені цілі - вона драйвить. Сильно. Вона дає енергію,
Ні.
Чи сподобалось це мені?
Я буду брехуном, якщо скажу "ні".
З перших скидів, тремтячими від адреналіну руками, це перетворилось вже в холодну манію, мабуть, не знаю.
Ця невпинна жага знищити всі виявлені цілі - вона драйвить. Сильно. Вона дає енергію,
задоволення, та сили продовжувати це робити. І пофіг на другу добу чергування в режимі 24/7 з рваним сном.
Що відчуваю?
Сум. І лють. І обидві ці емоції викликають прості речі.
Що відчуваю?
Сум. І лють. І обидві ці емоції викликають прості речі.
Ні, не факт вбивства (хех, зловив себе на думці, що мені значно комфортніша компанія вбивць за одним столом, аніж "класних, розумних, цікавих та прогресивних" людей 🙂), сум та лють наганяють банальні речі: потреба випалити посадку (бо це наша земля, це наші дерева); потреба
знищити укриття супротивника, який ховається в будинках страчених хозяїв. І прокляті нерозриви.
Ні, не через те, що через клятий (правда - будь він проклятий!) нерозрив - я не вбью ворога. Це я встигну. А те, що мені доводиться бомбити власну, рідну землю.
Ні, не через те, що через клятий (правда - будь він проклятий!) нерозрив - я не вбью ворога. Це я встигну. А те, що мені доводиться бомбити власну, рідну землю.
І що ці самі нерозірвані снаряди - так само будуть лежати на моїй, українській землі.
І через рік/десять/сто років- ці снаряди будуть лежати так само. На нашій землі. І будуть чекати свого часу. І це вже викликає лють.
І те, що наші люди будуть натрапляти на ці нерозірвані скиди.
І через рік/десять/сто років- ці снаряди будуть лежати так само. На нашій землі. І будуть чекати свого часу. І це вже викликає лють.
І те, що наші люди будуть натрапляти на ці нерозірвані скиди.
Я молюсь, щоб жоден з цих нерозривів так і не вибухнув ніколи. Бо навіть через роки - клятий м430а1 має зрадницьки мало уламків, щоб вбити без страждань.
Я хотів би не думати про те, що через ці нерозриви - можуть постраждати наші люди. Діти. Майбутнє нашого народу.
Але не можу.
Я хотів би не думати про те, що через ці нерозриви - можуть постраждати наші люди. Діти. Майбутнє нашого народу.
Але не можу.
І буть я проклят, якщо через мої нерозірвані скиди постраждає хтось з цивільних.
Я волів би не знати всього цього, не вміти все те, чому навчився, що стало моїм ремеслом.
Але водночас - я знаю, що не маю право на інакше життя. Не мій варіант опустити руки, й зупинитися.
Я волів би не знати всього цього, не вміти все те, чому навчився, що стало моїм ремеслом.
Але водночас - я знаю, що не маю право на інакше життя. Не мій варіант опустити руки, й зупинитися.
Я раз вже втік, з окупації. Тому я повинен нищити ворога, допоки він на моїй землі.
І я мрію, що колись під ногами ворога буде палати не наша, українська, земля. А земля ворога, звідки він прийшов до нас, несучі смерть, страждання, та приреченість.
І я мрію, що колись під ногами ворога буде палати не наша, українська, земля. А земля ворога, звідки він прийшов до нас, несучі смерть, страждання, та приреченість.
• • •
Missing some Tweet in this thread? You can try to
force a refresh
