Ти лишаєш дім і сподіваєшся повернутись за кілька місяців чи років. Тобі складно, але ти сповнена віри, що все в решті решт буде добре. Не може не бути, навіть, якщо твоє місто окупувала русня. Місяць, другий, ти вийшла заміж, у тебе нова робота й нові друзі. Ти плачеш лише вечорами,коли ніхто не бачить.Ти дуже сумуєш за домом,але все більше розумієш, що як мінімум не скоро. Півроку,рік.Ти інколи їздиш за речами.І в якийсь черговий приїзд розумієш,що у тебе немає дому.ТАМ вже більше не дім.Поїздки більше не викликають нічого,крім болю

От і до мене дійшла черга сумних річниць. Рік тому ми поспали останню ніч на підлозі в нашому імпровізованому укритті, о шостій ранку піднялись і вирушили на вокзал. Пішки, бо транспорту не було.Километри за 3-4 нас підібрав якийсь незнайомий чоловік на Жигулі (велике йому дякую) На вокзалі було не пртовпитись.Було дуже холодно як на середину березня. Ми потрапили в пасажирський зал очікування, бо малому ще не було 5 років. Там просиділи 5 годин. Вийти було нереально. Діти не знали, чим себе зайняти, немовлята плакали. Більше сотні дітей від 0 до 5 років

Хотите новостей из оккупированного #Северодонецк'а? Удалось установить связь с человеком, который попал в оккупацию по стечению обстоятельств, но уже сумел выехать. Тред ⬇ Наши военные и волонтеры до последнего предлагали эвакуацию. И даже, когда отходил арьергард уже (спецназ), они оставили людям в бомбоубежище все запасы еды, сигареты и забрали пару человек, кто хотел рискнуть с ними выйти. ⬇