Чи можна сказати, що цивільне населення США зробило 100% для перемоги у Другій світовій війні?
Давайте розглянемо, як війна вплинула на життя звичайних американців та їх побут🧵⤵️
Влада США ввела карткову систему на товари після атаки на Перл Харбор 7 грудня 1941 року. Після цього чашка кави стала розкішшю. Пиво в банках майже зникло, а собачий корм в консервах перестали виробляти взагалі, бо алюміній потрібен для озброєнь. Віскі став навіть більшим дефіцитом — алкоголь був потрібний для медицини та торпедного палива. Були введені обмеження на інше продовольство: м’ясо, олію, сир, масло, маргарин, всю заморожену або консервовану їжу, та багато іншого.
А домогосподаркам було наказано зберігати залишковий жир після приготування їжі та повертати його назад в магазини. Адже один фунт тваринного жиру містить достатньо гліцерину для того, щоб виробити динаміт у кількості достатній для підриву моста.
В 1940х роках тюбики для зубної пасти виробляли із металу, тому щоб купити нову пасту в магазині треба було віддати пустий (використаний) тюбик. В 1942 році компанії перестали виготовляти із металу офісні меблі, радіо, ТВ, холодильники, пилососи, пральні та швейні машини. Також ввели картки для додаткових категорій товарів: друкарські машинки, бензин, велосипеди, взуття із гуми, шовк, нейлон, моторне мастило, та інше.
Крім цього в США був дефіцит натуральної гуми для шин, через те, що японці швидко окупували південно-східну Азію — саме там росте каучук, необхідний для виробництва гуми. Через це були введення обмеження на бензин - логіка була така, що економія бензину також вбереже шини від швидкого зносу. Щоб отримати картку на бензин, американці повинні були довести свою потребу у пальному і те, що вони володіють не більше ніж 5 шинами. Всі шини зверх ліміту конфісковувалися державою через дефіцит гуми.
В 1942 році тимчасово заборонили продаж цивільних автомобілів, через що в авто дилерів залишилося 500 000 непроданих машин. Були також заборонені будь-які автогонки. В тому ж році автомобільні заводи перестали виготовляти цивільні автівки та перекваліфікувалися на виробництво танків, літаків, озброєння та інших воєнних товарів. У них тепер був лише один замовник і покупець - уряд Сполучених Штатів.
По всій країні також було введене обмеження швидкості для автомобілів до 35 миль на годину (56 км/год) щоб економити паливо та гуму на шинах. Ця необхідність була математично доведена: їзда зі швидкістю 56 км/год продовжувала життя шинам в 4 (!) рази в порівнянні зі швидкістю 105 км/год.
Бонусом ще хочу додати, як влада США транслювала все це в пропаганді. Ось декілька прикладів плакатів того часу.
«Зберігай жири із відходів для пороху»
«Віднеси жир до свого продавця м’яса»
«Коли ти їдеш сам, то ти їдеш з Гітлером!»
«Вступай в клуб спільних поїздок»
«Подорожувати? Не цього літа»
«Проводь відпустку вдома»
«Ти не даси моєму хлопцю шанс приїхати додому?»
«Не подорожуй — тільки в разі коли твоя поїздка допомагає виграти війну»
«Зберігай пшеницю і допомагай флоту»
«Їж менше хліба»
• • •
Missing some Tweet in this thread? You can try to
force a refresh
🧵В громадянській війні США (1861-1865) був дуже цікавий концепт в рамках мобілізації — заміна.
Суть полягала у тому, що чоловік, який підлягає призову міг привести замість себе іншу людину, і таким чином легально уникнути служби в армії. І це практикувалось обома сторонами конфлікту ⤵️
Наприклад, в армії Конфедератів замість себе можна було привести іншого чоловіка, який не підлягав призову через його вік або професію. Також можна було приводити іноземців або звільнених ветеранів.
При цьому необхідно було сплатити велику суму грошей державі та своїй заміні. В цілому це коштувало від $300 до $3000 (з урахуванням інфляції зараз це еквівалент $6000-$20 000).
Щодо армії Союзу, то там кількість мобілізованих державою взагалі становила лише 2% від загальної кількості. Абсолютну більшість становили добровольці з жирними виплатами.
В армії Конфедерації було від 50 000 до 150 000 “підмінних” солдатів.
В газетах публікувались безліч оголошень від чоловіків, які шукали собі заміну. З’явилися навіть брокери, які займались пошуком заміни за гроші.
Радянські полонені чомусь дуже лояльно ставилися до іспанських добровольців Вермахту.
Під час бойового шляху “Блакитної дивізії” в СРСР 1941-1943 років було багато парадоксальних історій, де полонені не просто співпрацювали, а демонстрували відданість, причому з перших же хвилин “знайомства”.
Тред з п’ятьма історіями, у які важко повірити🧵⤵️
Трошки контексту: іспанські добровольці відмінно проявили себе на Східному фронті, але традиційно “забивали” на побутові задачі типу чищення зброї. Тому вони не віддавали захоплених полонених німцям, а розподіляли між підрозділами дивізії і доручали їм роботу.
Полонені червоноармійці розвантажували провізію і боєприпаси, готували їжу, і допомогали з евакуацією поранених та загиблих. Іспанці не були накручені пропагандою щодо слов’ян, тому в цілому відношення до полонених було непогане.
Жовтень 1941 року. Група іспанців висадилася на протилежному березі ріки Луга, відбила контратаку, і захопила 27 полонених. Попавши під обстріл своєї ж артилерії було прийнято рішення відступити через річку назад.
На зворотньому шляху декілька перевантажених човнів із солдатами Блакитної дивізії перевернулися. Радянські полонені одразу з максимальною віддачею кинулися рятувати своїх нових іспанських “друзів”, завдяки чому потонуло лише чотири солдата “Блакитної дивізії”.
За зізнаннями іспанців, без цієї допомоги втрати були б значно більшими.
Ви колись задумувались про феномен популярності Вермахту та інших німецьких військових формувань часів Другої Світової війни?
Навіть через десятки років ця тематика викликає величезний інтерес у мілітарі та історичних спільнотах різних країн. Кожен рік виходять десятки нових книжок, сотні відео на Youtube, тисячі постів в соц. мережах.
На мій погляд, ця популярність пояснюється 4 основними факторами 🧵⤵️
Перший фактор найбільш очевидний, це висока боєздатність.
Практично всю війну німці воювали у меншості, але їх опоненти стабільно мали вищий коефіціент втрат, незалежно від театру бойових дій або характеру операцій.
Інший цікавий нюанс полягає у тому, що всім німецьким солдатам було дозволено користуватись фотоапаратами під час служби, на відміну від американців та британців.
В результаті була зроблена просто безпрецедентна кількість реальних, непостановочних фотографій, які правдиво передають життя та побут на війні. Тисячі фото на будь-який смак були зроблені під час маневрів, у бою, на відпочинку, на лікуванні, у різних службах та підрозділах.
Союзники, у свою чергу, жорстко контролювали цей момент, тому у спадок залишилися лише офіційні постановочні фото, по яким неможливо зрозуміти якою насправді була служба в ті роки.
Щодо мікроменеджменту у війську та ручного управління. Почитайте цю геніальну історію про беззаперечного чемпіона у цій справі.
Зі спогадів Рудольф-Кристофа фон Герсдорфа, офіцера розвідки групи армій “Центр” про події на початку січня 1942 року 🧵⤵️
“Адольф Гітлер декілька разів на день телефонував фельдмаршалу фон Клюге. Ми, офіцери генерального штабу, повинні були слухати ці розмови, щоб у випадку необхідності надати необхідну інформацію по питанням, на які фон Клюге не здатен одразу відповісти. Таким чином я особисто був свідком наступного діалогу:
Гітлер: Герр Фельдмаршал, скільки кулеметів зараз працюють на кладовищі у Малоярославці?
Фон Клюге: Я зараз доручу комусь уточнити.
*Наказ спускається на відповідальну особу в армії, потім в корпус, дивізію, полк, і батальйон. Через деякий час надходить відповідь.*
Як Японія допустила колосальний за своїми масштабами виток військових таємниць.
Грудень 1943 року, кампанія у Новій Гвінеї. Зайобані, голодні і знесилені японці з 20 дивізії Імператорської армії відступають з населеного пункту Сіо. Відходити треба швидко, адже американці і австралійці намагаються замкнути кільце оточення 🧵
Всі громіздкі речі, які уповільнювали рух японців довелося покинути. Однією з таких речей виявилася важка металева коробка, яку викинули в яму з багнюкою, де вона і залишилася лежати наполовину утоплена у воді.
В коробці лежали секретні шифри японської Імператорської армії та інші пов’язані документи . Вони були мокрими через постійні зливи у місцевому кліматі, тому їх не вдалося вчасно спалити.
Невідомий штабіст японської армії не просто покинув коробку з секретними документами, а ще й обманув командування: надіслав їм зірвані обкладинки з документів разом з підписаними сертифікатами, що посвідчують їх знищення.
Це було просто легендарне за завдананою шкодою недбальство.
Минулого тижня дочитав книгу про війну на островах Тихого океану.
Нижче тред з цікавими нюансами тактики та психології японських піхотинців 🧵⤵️
Пару слів про ідеологію. Японці були накручені державною пропагандою і бачили ціль війни у звільненні всієї Азії від ярма білих колонізаторів. Для них це було чимось типу расової війни, щоб відновити азійську автономію і честь.
«Ми успадковуємо 2600 років славної історії», — записав один солдат у своєму блокноті на початку війни; «представляючи азійську расу, ми покладаємо важливий і почесний обов’язок змінити світову історію. Азія має бути звільнена. Я не не боюся померти за свою країну».
Для більшості командирів концепт особистої честі і служби Імператору (а в його особі і японській нації) стояв вище за прагматизм військової справи.
Тому у безнадійних ситуаціях японські командири ніколи е давали добро гарнізону здавалися в полон, а збирали залишки сил для gyokusai - суїцидального штурму останньої надії. Його ціль — померти смертю хоробрих замість принизливої капітуляції.
В американській культурі це називали “Банзай атаками”.